Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А - Айн Ренд

— Нас, містере Томсон?

— Звісно. Відкинь свої теорії. Ми з ним домовимося.

— З ним?

— Атож. Нам доведеться піти на компроміс, доведеться зробити кілька поступок великому бізнесу, хлопцям із соціального захисту це не сподобається, але до біса їх! Чи на це є інша рада?

— Але ж його ідеї…

— Та кого обходять його ідеї…

— Містере Томсон, — задихаючись, сказав Моуч. — Боюсь, що цей чоловік не відкритий до співпраці.

— Такого не буває, — мовив Томсон.

Надворі холодний вітер торохтів зламаними знаками під вікнами закинутих крамниць. Місто було незвично безгомінне. Віддалений шум дорожнього руху звучав тихше, ніж зазвичай, а вітер свистів голосніше. Порожні тротуари розчинялись у темряві. Кілька людей перешіптувалися, збившись у групку під ліхтарем.

Едді Віллерс заговорив, аж коли вони достатньо віддалилися від радіостанції. Він різко зупинився, коли вони дісталися закинутого скверу, де гучномовці, що їх ніхто не здогадався вимкнути, транслювали порожній бруківці, над якою нависали неосвітлені будинки, комедію: чоловік і дружина пронизливо сварилися через синові побачення. Над сквером, на рівні двадцяти п’яти поверхів — верхньої межі міста — вертикально здіймалася Будівля Таґґарта з де-не-де розкиданими світляками вікон.

Едді зупинився і вказав на неї тремтячими пальцями.

— Даґні! — закричав він, а потім мимоволі стишив голос. — Даґні, — прошепотів Віллерс, — я його знаю. Він… він працює там… там…

Він продовжував вказувати на будівлю, охоплений неймовірним розпачем.

— Він працює на «Таґґарт Трансконтиненталь».

— Я знаю, — відповіла вона безживним і монотонним голосом.

— Він робітник колії… найнижчий робітник колії…

— Я знаю.

— Я з ним спілкувався… Я багато років зустрічався і розмовляв з ним… у кафе Термінала. Він ставив багато запитань. Різних запитань про залізницю і… О Боже, Даґні! Я захищав залізницю чи допомагав її руйнувати?

— І те, і те. Ні те, ні те. Тепер це вже не має значення.

— Я міг присягнути життям, що він любить залізницю!

— Він любить.

— Але ж він її зруйнував.

— Так.

Вона щільніше загорнула комір свого пальта і рушила далі, назустріч поривам вітру.

— Я розмовляв з ним, — знову заговорив він. — Його обличчя… Даґні, його обличчя не було схоже на інші, воно… Було видно, що він так багато розуміє. Я був радий щоразу, коли бачив його у кафе. Просто з ним розмовляв. Навіть не зауважував, що він мене розпитує. Але так воно й було. Він ставив стільки запитань про залізницю і… про тебе.

— А він запитував, яка я, коли сплю?

— Так… Так, запитував. Одного разу я побачив, як ти спиш в офісі — й сказав йому про це, і він… — Едді замовк, ніби раптовий здогад прострелив його свідомість.

Вона обернулася до нього, освітлена ліхтарем, підняла обличчя і певний час мовчала, ніби ствердно відповідаючи на його думку.

Він заплющив очі.

— О Боже, Даґні! — прошепотів він.

Вони мовчки рушили далі.

— Він уже звідти пішов, правда? — запитав Едді. — З Термінала Таґґарта.

— Едді, — несподівано понурим голосом сказала вона, — якщо ти цінуєш життя, ніколи про це не запитуй. Ти ж не хочеш, щоб вони його знайшли, правда? Не давай їм підказок. Навіть слова нікому не кажи про те, що з ним зустрічався. Не намагайся ніколи довідатися, чи досі він працює на Терміналі.

— Але ж ти не думаєш, що він досі там?

— Я не знаю. Знаю тільки, що може бути.

— Зараз?

— Так.

— Досі?

— Так. Не базікай про це, якщо не хочеш його вбити.

— Думаю, він звідти пішов. І не повернеться. Я не бачив його, відколи… відколи…

— Відколи? — різко запитала вона.

— З кінця травня. З того вечора, коли ти вирушила до Юти, пам’ятаєш? — він замовк, наче спогад про ту вечірню зустріч і повне розуміння її значення його приголомшили. Зробивши над собою зусилля, він додав:

— Я бачив його того вечора. А потім уже ні… Чекав на нього у кафе. Він так більше і не з’явився.

— Не думаю, що тепер він трапиться тобі на очі. Буде триматись осторонь. Але ти не шукай його. Ні про що не намагайся дізнатися.

— Дивно. Та я навіть не знаю, як його звуть. Джонні чи…

— Джон Ґолт, — сказала вона, безрадісно всміхнувшись. — І не дивись у списки зарплат робітників Термінала. Його ім’я досі там.

— Отак просто? Всі ці роки?

— Дванадцять років. Отак просто.

— І досі там?

— Так.

За якусь мить він сказав:

— Це нічого не доводить, я знаю. Відділ кадрів з часів директиви десять-двісті вісімдесят дев’ять не викреслив зі списку жодного імені. Якщо хтось звільняється, вони просто віддають його ім’я і посаду комусь зі своїх голодних друзів, не повідомляючи в Раду специфікації.

— Нічого не запитуй ні у відділі кадрів, ні деінде. Не привертай уваги до його імені. Якщо ти або я будемо про нього розпитувати, хтось цим неодмінно зацікавиться. Не шукай його. Не роби жодного руху в цьому напрямку. А якщо десь випадково його побачиш, вдавай, що ви не знайомі.

Він кивнув. За певний час він напружено й тихо промовив:

— Я не віддав би його їм, навіть якби це могло порятувати залізницю.

— Едді…

— Що?

— Скажи мені, якщо його побачиш.

Він кивнув. Ще через два квартали він тихо запитав:

— Ти теж одного дня покинеш усе і зникнеш, правда?

— Чому ти так кажеш? — вона майже скрикнула.

— Не зникнеш?

Вона відповіла не відразу. Коли ж почала говорити, надмірна монотонність її голосу видавала відчай:

— Едді, якщо я все покину, що станеться з потягами?

— Потягів за тиждень уже взагалі не буде. Може, навіть швидше.

— Протягом десяти днів не стане уряду мародерів. Тоді такі люди, як Каффі Мейґс, зжеруть наші останній рейки та паротяги. Невже я повинна програти битву, не зачекавши трохи довше? Як я можу дозволити, щоб компанія «Таґґарт Трансконтиненталь» назавжди зникла, коли ще одне зусилля може зберегти її? Якщо я вже так довго витримала, то можу ще трохи потерпіти. Трохи довше. Я не допомагаю мародерам. Тепер їм уже ніщо не допоможе.

— Що вони збираються робити?

— Не знаю. Що вони можуть зробити? Їм кінець.

— Мабуть, так.

— Хіба ти їх не