Проби - Мішель Монтень
Ось Монтень, нарешті, дочекався і українського читача. Та ще й у такому віртуозному перекладі (про що нижче).
Схоже, на часі створення історії монтенівського читача. Можна й треба дослідити ту вже кількавікову «прагматику» «Проб». Саму структуру їхнього всесвітнього, сказати б, «читацького клубу», куди входять і найсвітліші європейські голови, десь починаючи з Шекспіра, і той уже зовсім незчисленний читач, що його нині зазвичай називають «масовим».
Монтень, схоже, натиснув якусь дуже важливу клавішу у всій клавіатурі світової свідомості. І відтак не стихає читацький відгомін на музику того пера.
Традиційно, хрестоматійно-елементарно, той планетарний надрезонанс довкола Монтеня тлумачиться як похідна від його «мудрості», що, мовляв, аж переповнює «Проби». Ніби всю іншу велику літературу переповнює щось інше…
Щось інше, щось зовсім іншого у мудрості тих «Проб». Але якось так уже історично склалося, що з Монтеня зробили переважно поета «золотої середини» (дуже відомий вислів його улюбленця Горація). Оголосили літературним речником гранично обережної-стриманої у всіх своїх жестах-думках-почуттях людської поведінки. Словом, світоглядно прикріпили його до тих давніх «одичних» рядків, звернених до Ліцінія Мурени:
Хочеш, друже мій, правильніше жити —
Ні на глиб не рвись, ані в небезпечний
Берег не впирайсь, боячись надміру
Темної бурі.
Золотій середині хто довіривсь,
Той не стане жити ні в злиденній хижі,
Ні палацом він у людей не буде
Заздрість будити.
Горацій, Оди, II, 10
Переклад Андрія Содомори.
Що ж, читацька зіниця, ніби засліплена тією «золотою серединою» (ашеа тесііосгаїів), якось забуває про понуру, навіть трагічну тінь, яка падає на той «блискучий» образ: адже адресат тих рядків, Меценатів швагр, невдовзі був страчений за участь у змові проти Августа.
Отож, понура тінь нещадної історії падає і на те, що нам видається слухняним монтенівським перевиданням Горацієвої «золотої середини». Її геть не було — і не могло бути — у тому страшному європейському часі, який нині видається чи не репетицією страшного XX століття, усіх його геноцидальних і інших жахів. Переддень пізнішої європейської ночі…
А якщо справді продовжувати історико-літературні асоціації, пов'язані з «Пробами», то — як це не несподівано — вони викликають у літературній пам'яті явища не тільки західносередземноморського поета-мораліста, а й східносередземноморського. Еклезіяста… Той-хто-проповідує-у-Зібранні: життя зранене марнотами марнот, отож людині залишається лише «триматися середини» (!) поблизу маленьких, зовсім маленьких її радощів.
Як бачимо, Монтень далеко не першим заговорив про якусь спасенну «середину»! Зрештою, до нього про її необхідність якось обмовився у своїй прозі навіть монументальний Данте. А в певних своїх розмовах — художник Джотто.
«Середина!» — великий історик Арнольд Дж. Тойнбі взагалі вважав, що європейським простором і часом, починаючи з облоги турками Відня (власне, їхньої там поразки), «заволоділи середні класи». Що вже сама їхня політична фразеологія, найголосніші гасла і паролі обрядово обертаються довкола лексем — «середній», «центр» тощо. Відтак фетишизують ті поняття навіть лінгвістично.
Здається, останній видатний речник європейської «середини» — як способу життя і самої оптики погляду на нього — Томас Манн. З його невтомним намаганням вибудовувати «мости над прірвами», себто безнастанно триматися такої «середини».
Сьогодні пафос останньої вже настільки всеприсутній у всій світовій суспільній структурі з безліччю її «мостів», що відтак публіцистові (а тим більше художникові) якось навіть не випадає, просто не личить захищати з азартом ту «середину» у своїй риториці чи там естетиці. За есеїста чи митця нині це вже робить ніби сама та структура, незліченні її ліберальні інститути. І взагалі її юридично-політичні триби. Золота, чи там не золота, середина стала-таки суспільним побутом. Принаймні, «золотого мільярда».
Не будемо тут, звичайно, розводитися про те, якої проби те золото. Зрозуміємо лише, що в інтелектуальному портреті французького письменника, на якому ось уже чи не півтисячоліття спочиває заворожена ним читацька зіниця, проповідь-казання «серединності» (і всього того, що її супроводжує) — то далеко не головне! Мішель де Монтень тут, повторюємо, не «перший» і не останній.
Щось інше, щось зовсім іншого у мудрості тих «Проб».
Ось тут і належить від згаданого прагматичного їхнього виміру перейти до виміру синтаксичного, справді-таки загадкового — у зв'язку з неймовірною пістрявістю його тем, сюжетів, самої його, скажімо одверто, трохи не анархічної композиції. Здавалося б, навіть композиційного хаосу… адже про що тільки не йдеться у «Пробах»!
Усе, рішуче все, що колись потрапило у рецептивне поле автора, у його біографію, у ті чи ті його життєві «проби». Від цілком публічних до вже зовсім інтимних матерій, усе це тут постає у тій нескінченній синтаксично-композиційній послідовності. Ряхтить і мерехтить у монтенівській прозі. Чого тут тільки нема.
«Як різними шляхами тієї самої мети досягти», «Про смуток», «Чи може начальник обложеної фортеці виходити з неї перемовлятися з ворогом?», «Година перемовин — небезпечна година», «Про ледацтво», «Про скоробрак», «Про віщування», «Церемонія зустрічі королів» і далі, далі, у режимі таких же тематичних сюрпризів, таких же несподіванок! «Двадцять дев'ять сонетів Етьєна де Ла Боесі», «Про поміркованість», «Про канібалів», «Про звичай одягатися», «Про сон», «Про марноту слів».
І навіть про «підручних коней»!
На Бога, то що ж це таке?
Взагалі-то тогочасна, світоєвропейська цивілізація, що у ній незадовго до того попередні (власне середньовічні) абстракції, напрочуд опрацьовані, прочуті і продумані, раптом розбилися об історію, об новий тип «свідомості й поведінки», розбилися на тисячі дуже «конкретних» друзок, на ті чи ті осколки-«окремішності», — та цивілізація страх як захоплювалася тими друзками і окремішностями.
Посередині її опинився той чи той «фрагмент». А особливо — фрагмент із цікавинкою, з особливістю. Вкрай не схожий на щось раніше уже бачене. І відповідно — фрагмент, цікаво замальований чи літературно, чи власне олівцем-пензлем.
Сучасний музей генетично походить десь від тієї всеохопної цікавості-жадібності до всього-на-світі. А особливо до особливого. Рідкісно-раритетного. Монтень — гросмейстер того «фрагмента».
Монтенів уже дебют був ніби приречений на читацький успіх. Та тематична його пістрявість! А в кожній «шкатулі»-розділі ще якась там шкатуля з дивною дивиною! А в тій ще одна. І так далі. До самого кінця читацького інтересу.
Можливо, Монтень-літератор розраховував саме на той інтерес, на той успіх. Можливо. Але це лише поверхня монтенівського «космосу». Давайте — у великому історичному часі (французько-національному) — подивимося на ті його великі дивовижі, які, стільки ж загадковим, скільки й очевидним чином, продовжують зроблене у
