Проби - Мішель Монтень

Причини і пружини наших найжорстокіших хвилювань сміховинно нікчемні. Скільки напастей накликав на себе наш останній герцог Бургундський через сварку за візок з овчинами! А хіба виготовлення якоїсь печатки не було найпершою і найголовнішою причиною найстрашнішого потрясіння, яке будь-коли спостигало нашу землю? Бо Помпей і Цезар — всього-на-всього паростки і пагони своїх двох попередників. І свого часу я бачив, як наймудріші уми нашого королівства були зібрані на раду, обставлену пишними церемоніями і зв'язану з тратою державних коштів ніби для укладення трактатів і договорів, що насправді залежали лише від ухвали всесильної дамської вітальні і вподобань якоїсь гулящої баби. Поети добре це збагнули і через одне яблуко ввергли Грецію разом з Азією в море вогню і крові. Подивіться, через яку нісенітницю такий-то звіряє свою честь і саме життя своїй шпаді чи кинджалу; хай він розкаже вам, звідки випливла ця сварка; йому не зробити цього, не спаленівши з сорому, до того все це виїденого яйця не варте.

Не великі хитрощі піднятися на корабель, але раз уже піднявся на нього, дивися обома! Тут уже доводиться думати про безліч різних речей, а це складніше і важче. Хіба не набагато простіше зовсім не входити, ніж ввійти, щоб вийти? Словом, ніяким світом не слід вдавати тростину, яка спершу викидає пряму довгу стеблину, але потім, ніби втомившись і видихнувшись, починає зав'язувати часті і щільні вузлики, наче робить у цих місцях передих, що свідчить про те, що в неї не залишилося ні впертості, ні колишньої сили. Куди правильніше починати спокійно і холоднокровно, зберігаючи свій подив і свій порив для подолання можливих перешкод і для завершення початого. Узявшись за наші діла, ми попервах керуємо ними і держимо їх у нашій волі, але згодом, коли їх уже зрушено з місця, це вони керують нами і тягнуть нас за собою, отож нам тільки й залишається, що іти услід за ними.

Чи означає це, що я тверджу, ніби мої житейські правила незмінно позбавляли мене всіх труднощів і я легко присаджував і приборкував свої пристрасті? Не завжди ці пристрасті співмірні з обставинами, що викликали їх, і вже при своєму пробудженні нерідко бувають жорстокі і несамовиті. І все ж мої правила дають чималі заощадження і приносять плоди і марні лише тим, хто, творячи добро, не вдовольняється жодними плодами, якщо вони не приносять йому слави. А втім, сказати по щирості, вигоди, що їх приносять ці плоди, кожен підраховує на свій лад. Ви досягнете більшого, хоч це і доставить менше слави, якщо докладно поміркуєте, перш ніж усвідомите собі сутність справи і пуститесь берега. У кожному разі, не тільки в цьому одному, а й в усіх накладених на нас життям обов'язках шлях тих, хто домагається почестей, значно різниться від шляху, якого тримаються прибічники порядку і розуму.

Я скрізь бачу таких, які ревно, але нерозважливо кидаються вперед на поле і скоро сповільнюють свій біг. Плутарх говорить, що хто з сором'язливості чи з фальшивого сорому надмірно улегливий і легко обіцяє те, про що його не просять, той так само легко порушує слово і від нього відмовляється; так само, хто легко вв'язується у сварку, той не проти так само легко піти й на мирову, тоді як твердість, що перешкоджає мені затівати сварки, має спонукувати мене триматися вперто її, як тільки я втрачу рівновагу і розсерджуся. Те, про що згадує Плутарх, — погана звичка: вирядившись у дорогу, треба йти до останнього подиху. «Починайте прохолодно, — говорить Біант, — продовжуйте з запальністю». Нерозважливість приводить до несталості, а вона ще нестерпніша.

У більшості випадків наші примирення після сварок бувають фальшивими і стидкими; ми намагаємося тільки пильнувати зовнішньої благопристойності і водночас зрікаємося наших істинних спонук і допускаємо щодо них зраду. Ми прикрашаємо дійсність. Ми дуже добре знаємо, що саме ми сказали і в якому сенсі сказали, і це так само добре знають і присутні, і наші друзі, перед якими ми хочемо показати свою перевагу. За рахунок нашої щирості і честі, нашої мужності ми зрікаємося своїх думок і шукаємо у спотворенні істини лазівку, аби лиш, попри все це, помиритися. Ми самі викриваємо себе у брехні, щоб вибачити викриття такого самого роду, які йшли від нас самих. Негоже дошукуватися, чи не можна якось інакше витлумачити наші вчинки або наші слова; треба твердо триматися свого власного тлумачення зробленого нами і держатися його, чого б це не коштувало. Йдеться про нашу порядність і нашу совість, а це речі, що не терплять личини. Дамо ж такі ниці викрути і вимовки ябедам і крючкодерам із Палацу Правосуддя. Вибачення і пояснення, на які, як я щодня бачу, ніхто не скупиться, щоб загладити ту чи іншу незграбність, здаються мені гіршими за саму незграбність. Було б краще завдати ворогові ще одну образу, ніж завдавати її собі самому, накладаючи на себе подібну кару. Ви зачепили свого противника в запалі гніву, а леститеся до нього і заспокоюєте його холоднокровно і в здоровому розумі; ось і виходить, що відступаєте за межу, яку переступили. Я не знаю слів таких же осудливих для шляхтича, як слова, у яких він відмовляється від своїх колишніх слів, коли ця відмова, вирвана у нього змушено; і вони, по-моєму, тим більше повинні присоромити його, що упертість йому вибагливіша, ніж легкодухість. Мені настільки ж легко цуратися пристрастей, як важко їх стримувати. Їх легше викорінити з душі, ніж приборкати. Хто не в силах піднестися до шляхетної безсторонності стоїків, хай шукає собі рятунку в лоні притаманної мені ницої черствості. Чого ті досягай з допомогою чесноти, того я стараюся досягти, опираючись на прикмети мого характеру. Царина, що лежить посередині, — осереддя бур; обидві крайні — філософів і сільського люду — можуть між собою посперечатися, яка з них спокійніша і щасливіша:

Щастя довідавсь, хто зміг розпізнати в силах природи,

Хто всі жахи потоптав і долю свою невідхильну

Кинув до ніг і суворого рев Ахеронта зневажив.

Але щасливий і той, хто спізнався з сільськими богами:

Паном старезним, Сільваном і німф хоровими танками.

Верґілій, Георгіки, XII, 490—494

Пер. Миколи Зерова

Усе на світі народжується немічним і ніжним. Тим не менше з самого початку треба взяти очі в руки, бо, подібно до того як завдяки незначності якоїсь речі ми не знаходимо в ній ані найменшої