Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні - Еріх Марія Ремарк

— Чому вночі? — спитала Джоан.

— Тому, — сказав Равік. — Присунься ближче до мене, кохана, врятована з провалля сну, приблудла з місячних лук випадку, присунься, бо ніч і сон підступні. Пам’ятаєш, як ми заснули цієї ночі, одне біля одного, — ми були такі близькі, які тільки можуть бути близькі люди. Наші обличчя, тіла, думки, подих зливалися в одне… А потім між нас повільно почав закрадатися сон, сірий, безбарвний, він повивав нас, як проказа, спершу кілька плямок, потім більше й більше, опанував наші думки, просяк у нашу кров, і з мороку несвідомості крапля за краплею у нас вливалася сліпота… А тоді раптом кожен із нас залишився сам, ми попливли кудись поодинці темними каналами, віддані на поталу невідомим силам і безликій загрозі. Коли я прокинувся, то побачив тебе. Ти спала. Ти ще була далеко, я ніяк не міг піймати тебе. Ти вже нічого не знала про мене. Ти була десь там, куди я не міг піти з тобою. — Він поцілував її руку. — Хіба може бути кохання довершеним, коли я щоночі, засинаючи, втрачаю тебе?

— Я лежала, пригорнувшись до тебе. Поряд із тобою. В тзоїх обіймах.

— Ти була в якійсь невідомій країні. Ти була поряд зі мною і водночас ніби десь на Сіріусі, або й ще далі. Коли теое немає вдень, я не боюся, бо про день знаю все. А хто знає хоч щось про ніч?

— Я була з тобою.

— Тебе не було зі мною. Ти тільки лежала біля мене. Хто коли знає, яким він повернеться з країни, що не підлягає контролеві нашої свідомості? Повернеться іншим, сам того не помічаючи.

— І ти теж?

— Так, я теж, — мовив Равік. — А тепер віддай мені чарку. Я базікаю казна-що, а ти собі п’єш.

Вона подала йому чарку.

— Добре, що ти прокинувся, Равіку. Спасибі місяцеві. Без нього ми спали б далі й нічого б не знали одне про одного. Або в комусь із нас проріс би паросток розлуки, поки ми були б безборонні. І ріс би та й ріс, повільно, непомітно, аж поки одного дня пробився б назовні.

Вона тихо засміялася. Равік глянув на неї.

— Ти не дуже віриш у те, що кажеш, правда?

— Не дуже. А ти?

— І я не вірю. Але в цьому щось є. Тому ми й не віримо в нього. В цьому й полягає велич людини.

Вона знов засміялася.

— Я цього не боюся. Я довіряю нашим тілам. Вони краще знають, чого хочуть, аніж голови з їхніми нічними химерами.

Равік допив чарку.

— Добре, — сказав він. — І це правда.

— А що, як ми цієї ночі більше не будемо спати?

Равік підняв пляшку проти сріблястого місячного світла. В ній було ще на третину горілки.

— Небагато залишилось, але спробувати можна.

Він поставив пляшку на столик коло ліжка. Потім обернувся і глянув на Джоан.

— Ти така гарна, як усі мрії чоловіка і ще одна, про яку він досі не знав.

— Добре, — сказала вона. — Давай будемо прокидатися щоночі, Равіку. Ти вночі не такий, як удень.

— Кращий?

— Інакший. Уночі ти несподіваний. Завжди звідкись приходиш, невідомо звідки.

— А вдень ні?

— Не завжди. Але часом і вдень.

— Гарне мені освідчення, — мовив Равік. — Кілька тижнів тому ти б такого не сказала.

— Не сказала б. Але тоді я тебе ще й не знала.

На обличчі в неї не було й тіні нещирості. Вона говорила те, що думала, і вважала це природним. Вона не хотіла ані образити його, ані здивувати чимось особливим.

— Коли так, то біда.

— Чому?

— За кілька тижнів ти взнаєш мене ще краще і в мені для тебе буде ще менше несподіваного.

— Так само, як і в мені для тебе, — засміялася Джоан.

— З тобою зовсім не те.

— Чому?

— На твоєму боці п’ятдесят тисяч років біологічного розвитку. Кохання робить жінку мудрішою, а чоловіка збиває з пантелику.

— А ти мене кохаєш?

— Кохаю.

— Ти надто рідко говориш про це.

Вона потяглася. Як сита кішка, подумав Равік. Як сита кішка, певна, що жертва від неї не втече.

— Часом мені хочеться викинути тебе з вікна, — сказав Равік.

— То чому ж ти не викинеш? Він глянув на неї.

— А ти міг би викинути мене? — спитала вона.

Він не відповів. Вона відхилилася на подушку.

— Знищити людину тому, що кохаєш її? Убити тому, що надто кохаєш?

Равік сягнув рукою по пляшку.

— Господи, — сказав він, — за що мені ця кара? Прокинутись уночі й отаке вислухувати!

— А хіба це неправда?

— Правда. Для третьорядних поетів і жінок, яких ніхто не вбиває.

— І для тих, хто вбиває, також.

— Можливо.

— То ти міг би вбити?

— Джоан, — сказав Равік, — перестань плескати язиком. Ця гра в слова не для мене. Я вже вбив надто багато людей. Як аматор і як фахівець. Як солдат і як лікар. Це породжує в людині зневагу, байдужість і пошану до життя. Убивством нічого не досягнеш. Хто часто вбивав, той уже не вбиватиме з кохання. Бо тоді смерть стане чимось смішним і дріб’язковим. А смерть ніколи не смішна й не дріб’язкова. І жінок усе це не стосується. Це чоловіча справа. — Він трохи помовчав. — Найшли ми про що балакати, — сказав він і нахилився над нею. — Хіба ти не моє щастя без коріння? Легеньке, як хмаринка, і яскраве, як промінь прожектора? Дай я тебе поцілую! Ніколи ще життя не було таке коштовне, як сьогодні… коли воно так мало коштує.

XVI

Світло. Нескінченна навала світла. Воно білою піною прилітало з обрію, де глибока синява моря зливалася з блакиттю неба, прилітало напружене й задихане і водночас тихе й спокійне, блискавка і її відбиток, злиті в одне… Просте, первісне щастя — бути таким ясним, так мерехтіти, так невагомо ширяти в повітрі…

Як воно сяє за її головою, подумав Равік. Наче безбарвний німб! Дадеч без перспективи. Як воно обтікає її плечі! Молоко із землі Ха-наанської, шовк, зітканий з проміння. В цьому світлі ніхто не голий. Шкіра ловить його і відбиває, як скеля морську хвилю. Світляна піна, прозорий вихор, найтонші шати з найяснішого туману…

— Скільки ми вже тут живемо? — спитала Джоан.

— Вісім днів.

— Вони наче вісім років. Тобі теж так здається?

— Ні, — відповів Равік, — наче