Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні - Еріх Марія Ремарк

Підвівши голову, Равік зустрівся очима з Джоан. Вона стояла по той бік столу й дивилася на нього. Він кивнув їй і всміхнувся. Джоан не зводила з нього погляду. Він показав на рулетку й здвигнув плечима. Випало дев’ятнадцять.

Він зробив ставку й підвів очі. Джоан уже не було. Він присилував себе лишитися на місці і взяв сигарету з пачки, що лежала на столі. Один із служників подав йому сірника. То був лисий чоловік із черевцем, одягнений у форму.

— Не ті тепер часи, — сказав служник.

— Не ті, — відповів Равік. Він не знав цього чоловіка.

— Хіба те було двадцять дев’ятого року…

— Ваша правда…

Равік уже не пам’ятав, чи він двадцять дев’ятого року був у Канні, чи служникові просто захотілося поговорити. Він побачив, що проґавив четвірку, і спробував зосередитись на грі. Раптом йому стало смішно з самого себе. Чи є глузд приходити сюди з кількома франками в кишені й грати, щоб пробути на півдні на якийсь день довше? Навіщо це? Навіщо він сюди взагалі приїхав? Проклята малодушність, та й годі. Ця хвороба повільно, нечутно підточує тебе, і ти аж тоді помічаєш її руйнівну дію, коли хочеш напружитись і звільнитися від неї, а сили вже нема. Морозов правду казав. Найлегший спосіб втратити жінку — пока-зати їй таке життя, яке сам ти можеш запропонувати їй хіба кілька днів, їй тоді закортить пожити так знов, але вже з кимось іншим, у кого вистачить коштів на скільки завгодно. Скажу їй, що нам треба це кінчати, подумав він. І в Парижі розлучуся з нею, поки не пізно.

Равік зважував, чи не пересісти йому до іншого столу й не почати знов гру. Та раптом йому перехотілося грати. Якщо вже тобі раз пощастило по-справжньому, не випробовуй свого щастя в дрібницях. Він озирнувся, але не побачив ніде Джоан. Він зайшов до бару й випив чарку коньяку. Тоді подався на стоянку, щоб узяти машину й з годину поїздити.

Заводячи машину, він побачив Джоан, що швидко йшла до нього. Він виліз з машини.

— Ти хотів поїхати звідси без мене? — спитала вона.

— Я хотів із годину покататися в горах і вернутись.

— Брешеш! Ти не думав вертатися! Ти хотів залишити мене тут, із цими ідіотами!

— Джоан, — мовив Равік, — ти ще зараз скажеш, що через мене водишся з цими ідіотами.

— Так, через тебе! Я тільки зі злості поїхала з ними. Чому тебе не було в готелі, коли я повернулася?

— Ти Ж пообіцяла цим ідіотам, що повечеряєш із ними. На мить вона збентежилась.

— Я тому й пообіцяла, що не застала тебе вдома, коли повернулася.

— Гаразд, Джоан, — сказав Равік. — Годі про це. Тобі було весело?

— Ні.

Вона стояла перед ним у синій, лагідній темряві, засапана, схвильована, сердита. В косах у неї мерехтіло місячне світло, а темно-червоні губи на блідому, зухвалому обличчі здавалися майже чорними. Тепер лютий 1939 року. В Парижі прийде неминуче — повільно, крадькома, з дріб’язковою брехнею, приниженням і сварками. Він хотів покинути її, перше ніж усе те настане, але поки що вони були тут і лишилося так мало днів.

— Куди ти хочеш їхати?

— Нікуди. Просто покататися.

— Я поїду з тобою.

— А що подумають твої ідіоти?

— Нічого. Я вже попрощалася з ними. Сказала, що ти чекаєш на мене.

— Непогано, — мовив Равік. — Ти тямуща дитина. Стривай, я підійму верх.

— Не треба. В мене пальто тепле. І їдьмо помаленьку. Повз усі ці кав’ярні, де сидять люди, що нічим не сушать собі голови, — просто втішаються своїм щастям і не шукають ніяких виправдань йому.

Вона пурхнула на сидіння поряд з Равіком і поцілувала його.

— Я вперше на Рив’єрі, Равіку, — сказала вона. — Не будь такий жорстокий! Ми вперше по-справжньому разом, ночі вже не холодні, і я щаслива.

Він виїхав із густого потоку машин і повз готель «Карлтон» завернув у бік Жюан-ле-Пена.

— Уперше, — знов сказала вона. — Вперше, Равіку. Я знаю все, що ти можеш мені сказати, і все це буде не те. — Вона прихилилась до нього й поклала голову йому на плече. — Забудь усе, що сьогодні сталося! І ніколи більше не згадуй про нього! Ти чудово водиш машину, знаєш? Як гарно ти вибрався з тієї лавини. Ті ідіоти теж так кажуть. Вони вчора бачили, на що ти здатен за кермом. Із тобою моторошно. В тебе немає минулого. Я про тебе нічого не знаю. Про життя тих ідіотів мені відомо вже в сто разів більше, ніж про твоє. Як ти гадаєш, тут десь можна дістати чарку кальвадосу? Я сьогодні так перехвилювалася, що хочу випити. З тобою важко жити.

Машина мчала вулицею, наче птах, що летів при самій землі.

— Не надто швидко? — : спитав Равік.

— Ні. їдь іще швидше. Так, щоб мене всю пронизувало, як вітер крону дерева. Як свистить у вухах ніч! Кохання геть подірявило мене, через нього я стала така, що можу сама себе прозирнути наскрізь. Я тебе так кохаю, що моє серце розкрилось, як жінка в житі під поглядом чоловіка. Моє серце так би й лягло перед тобою. На квітчастій луці. Або знялося й полетіло б. Воно збожеволіло. Воно кохає тебе, коли ти ведеш машину. Не вертаймося в Париж. Украдьмо валізу з коштовностями й цю машину або пограбуймо банк і не вертаймося назад.

Равік зупинився перед невеличким баром. Гудіння мотора затихло, і зразу ж здалеку долинув лагідний, глибокий подих моря.

— Ходімо, — ' сказав він. — Тут є твій кальвадос. Скільки ти сьогодні вже випила?

— Забагато. Через тебе. А крім того, не могла більше витримувати балаканини тих ідіотів.

— То чого ж ти не прийшла до мене?

— А я й пришла до тебе.

— Прийшла, коли подумала, що я тебе лишаю. Ти щось їла?

— Трохи їла. Я голодна. А ти виграв?

— Виграв.

— І о поїдьмо в найдорожчим ресторан, замовмо кав яру и шампанського і будьмо такими, як були наші батьки до всіх цих війн, — безтурботними, сентиментальними, незаляканими, невимушеними, з поганим смаком, зі сльозами, місяцем, олеандрами, скрипками, морем і коханням! Хай я повірю, що в нас є діти, і парк, і дім, що в тебе є паспорт і майбутнє, що я задля тебе відмовилась від блискучої кар’єри, що й через