Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні - Еріх Марія Ремарк
— Просто їду, куди очі бачать. І зійшов тут навмання. Подивився у вікно, й сподобалося. А тепер уже не подобається. Не люблю водоспадів. Хочу їхати далі.
— А куди саме? Повинні ж ви знати, куди збираєтесь їхати.
— Післязавтра мені треба бути у Фрайбурзі. А до того часу я вільний. Мені подобається їхати без мети.
— Ця лінія не на Фрайбург, — сказав залізничник, пильно дивлячись на нього.
Що я ляпаю, подумав Равік. Навіщо я взагалі його питав? Краще стояв би собі й мовчки чекав. Як я сюди попав?
— Я знаю, — сказав він. — Але ще встигну й до Фрайбурга. Тут можна десь купити вишнівки? Справжньої шварцвальдської вишнівки?
— Он там у буфеті, — сказав залізничник, і далі не зводячи з нього очей.
Равік повільно рушив бетонованим пероном. Його кроки відлунювали під станційним дапжом. У чекальні першого й другого класу сиділо двоє чоловіків. Він відчув на спині в себе їхні погляди. Під дах залетіли дві ластівки. Він удав, що дивиться на них, і краєм ока позирнув на залізничника. Той згорнув газету і рушив за ним. Равік зайшов до буфету. Там тхнуло пивом і нікого не було. Він вийшов назад. Залізничник стояв на пероні. Побачивши Равіка, він зайшов до чекальні. Равік додав ходи. Він раптом зрозумів, що викликав підозру. На розі станції він озирнувся. Перон був порожній. Він швидко пройшов між багажним відділенням і віконцем камери схову, де нікого не було видно, пробрався, прихиливши голову, під вантажною платформою, на якій стояло кілька молочних бідонів, поминув, скрадаючись, вікно, за яким клацав телеграфний апарат, і опинився по той бік станції. Там він обережно озирнувся навколо, швидко перетнув колію і побіг квітчастою лукою до лісу, збиваючи ногами пухнасті голівки кульбаби. Добігши до перших ялин, він знов озирнувся й побачив, що залізничник і двоє чоловіків стоять на пероні. Залізничник показав на нього, і чоловіки кинулись бігти. Він відскочив назад і почав продиратися крізь зарості молодих ялин. Колючі гілки стьобали його по обличчю. Щоб збити чоловіків зі сліду, він зробив велику дугу і спинився. Почувши, як переслідувачі пробираються крізь зарості, він побіг далі, раз по раз стаючи і прислухаючись. Часом він нічого не чув; тоді він стояв і чекав. Коли тріск долинав знову, він пускався далі, тепер уже плазом, щоб не зчиняти такого шурхоту. Прислухаючись, він стискав кулаки й затамовував віддих. Його аж судомило, так йому кортіло схопитися й побігти, але тоді вони почули б, де він. Рухатись можна було тільки одночасно з ними. Він лежав у хащах між синім громашникоМ. Hepatica triloba, подумав він. Hepatica triloba, громашник. Лісові, здавалося, не було кінця. Тепер тріщало всюди. Він відчув, як з усіх пор у нього виступив піт, наче з тіла бризнув дощ. І раптом ноги його підігнулися в колінах, наче суглоби зробились зовсім м’які. Він спробував підвестися, проте зразу ж уклякнув. Земля під ним хиталася, наче трясовина. Він глянув додолу. Коли ж ні, грунт був твердий. То ноги були винні. Вони стали наче гумові. Тепер він почув переслідувачів ближче. Вони йшли просто на нього. Він схопився, але ноги знов підігнулися. Він щипав себе за литки й величезним зусиллям волі плазував далі, чуючи все ближче за сооою тріск гілля. Тоді раптом крізь віття заясніло небо, і перед ним відкрилася галявина. Він знав, що загине, якщо не зуміє швидко перебігти її. Безперестанку щипаючи себе за литки, він обернувся й побачив позад себе обличчя, що злісно посміхалося, обличчя Гааке. Він тонув, безборонний, безпорадний, трясовина засмоктувала його, він роздирав руками груди й стогнав…
Він справді стогнав? Де він? Він відчув на шиї свої руки. Вони були мокрі. І шия була мокра. І груди. І обличчя було мокре. Він розплющив очі. Він ще й досі не зовсім усвідомлював, де він, чи в трясовині серед ялинових заростів, чи десь-інде. Париж іще не зринав у його свідомості. Білий місяць, розіпнутий на хресті, висів над невідомим світом. За темним хрестом проступало блякле світло, немов німб замученого святого. Біле, мертвотне світло нечутно кричало в бліде, металевого кольору небо. Повний місяць за дерев’яною хрестовиною вікна в номері паризького готелю «Інтернасіональ». Равік підвівся. Що це було? Поїзд, що бризкав кров’ю, мчав літнього вечора закривавленою колією… Сон, який так часто йому снився: він знов у Німеччині, оточений, переслідуваний, зацькований катами кривавого режиму, що ввів у закон убивство… Скільки разів уже це верталося до нього вві сні! Він непорушно дивився на місяць, що гасив своїм відбитим світлом усі барви землі. Сни, сповнені жаху концентраційних таборів, застиглих облич убитих друзів, закам’янілого горя тих, хто лишився живий і вже навіть не мав сліз, щоб плакати, тяжкої муки прощань і такої самоти, про яку не розкажеш ніякими словами… Удень ще якось щастило спорудити бар’єр, вал, і за ним не видно було минулого… Люди повільно й тяжко рік за роком споруджували той вал, бажання душили цинізмом, спогади безжально розтоптували й ховали в землю, зривали з себе все, аж до імен, а коли на хвилину послаблювали чуйність, з-за того валу все-таки з’являлося бліде обличчя минулого й кликало їх, солодко й примарно. І тоді вони топили його в алкоголі, напиваючись до безтями. Це вдень… Але вночі ти й досі ще кинутий напризволяще, гальма дисципліни слабшають, і на тебе знов наступає жах, він здіймається на обрії твоєї свідомості, встає з могил, все заклякле в мертвій судомі оживає, насуваються тіні, кров парує, капає з ран, і над бастіонами й барикадами лютує чорна буря. Забути… Не важко забути, поки все навколо освітлює ліхтар волі, та коли він гасне і стає чутно, як ворушиться черва, як зруйнований світ постає з хвиль, немов затонула Вінета, і знов оживає, тоді людині доводиться зовсім інакше. Можна було так напиватися, щоб усе огортав тяжкий олов’яний туман. Напиватися кожного вечора, це теж розвіювало страшні примари. Можна було обертати ночі в дні і дні в ночі — вдень сниться не те, що вночі, тоді ти не такий пропащий, викинутий із життя. Хіба він не пробував так жити? Скільки разів він повертався в готель, коли вулицями вже закрадалися в місто ранкові сутінки. Або чекав ранку у «катакомбі» і пив з кожним, хто хотів із ним пити. Потім із «Шехерезади» приходив Морозов, і вони пили далі під присохлою пальмою в залі без вікон, де тільки за годинником можна було визначити, чи
