Мобі Дік, або Білий кит - Герман Мелвілл

— Оце ж та сама і є, сер. Хіба я не казав, що можу розгладити всі борозни, крім однієї?

— Так, старий, це вона і є. Твоя правда, ковалю, її не можна розгладити; бо хоча ти бачиш її тут, на плоті, насправді вона вже врізалася в кістку мого черепа — він весь у борознах зморшок! Та облишмо ці дитячі балачки. Сьогодні більш ніяких острог та пік. Поглянь сюди! — І він струснув своїм шкіряним мішком, наче там були золоті монети. — У мене теж є для тебе замовлення. Мені потрібний гарпун, Перте, такий, щоб тисяча чортів в одній запряжці не могли його розігнути; такий, щоб стирчав у кита в боці, як його власний плавець. Ось твій матеріал, — і він кинув мішок на ковадло. — Тут зібрані цвяхи, якими прибивають сталеві підкови скакових коней.

— Цвяхи для підков, сер? Що ж, капітане Ахаб, це найкращий, найміцніший матеріал для ковальської справи.

— Так, старий, я це знаю; ці цвяхи, сплавлені разом, будуть триматися, мов на клею, звареному з кісток убивць. Поквапся! Викуй мені гарпун. Та спершу ти маєш викувати мені дванадцять прутів, щоб із них зробити стрижень; сплети їх і звари з них стрижень, як плетуть канат із волокон. Мерщій! Я розпалю вогонь.

Коли дванадцять прутів були готові, Ахаб власноручно випробував їх, обвиваючи по черзі навкруг довгого і товстого залізного болта.

— Оцей не годиться, Перте. — І він відкинув останній геть. — Треба перекувати.

Потім, коли Перт уже мав намір зварювати дванадцять прутів, Ахаб зробив йому знак зупинитися і сказав, що він викує свій гарпун сам. І, важко дихаючи, він заходився бити молотом по ковадлу.

Перт подав йому розжарені прути, з горна з гудінням виривалися довгі язики полум'я, і в цю мить до них нечутно підійшов парс і схилив голову перед вогнем, так, немовби посилав на їхню працю прокльони чи благословення. Та коли Ахаб звів очі, він непомітно слизнув геть.

— Що там робить те бісівське кодло? — промимрив Стабб на півбаку. — Цей парс чує вогонь, мов сірник, і сам тхне смаленим, наче запал у мушкеті.

Нарешті стрижень, уже зварений, нагріли востаннє; Перт опустив його, щоб остудити, у діжку з водою, і струмінь гарячої пари з шипінням вилетів просто в обличчя Ахабу, котрий, схилившись, стояв поруч.

— Ти хочеш поставити на мені тавро? — гримнув він, відсахнувшись, і скривився від болю. — Невже я викував його, щоб катувати тільки самого себе?

— Боронь Боже, сер! Та от що мене страшить, капітане Ахаб: чи не для Білого Кита цей гарпун?

— Для білого диявола! А тепер мені потрібні леза, їх ти викуєш сам, старий. Ось тобі мої бритви з найкращої сталі; візьми, і нехай зубці мого гарпуна будуть гострі, мов крижані голки Льодовитого моря.

Якусь мить старий коваль непорушно дивився на бритви, наче волів не торкатися їх зовсім.

— Візьми їх, старий, візьми, мені вони ні до чого; я тепер не голюся, не вечеряю і не читаю молитви, поки… та годі, берися до роботи!

Невдовзі сталевий наконечник, якого Перт зробив у формі стріли, увінчав новий гарпун, приварений до стрижня, і коваль, приготувавшись розжарити лезо востаннє перед гартом, гукнув до Ахаба, щоб той посунув ближче діжку з водою.

— Ні, ні, води не треба; я хочу дати йому справжнього гарту — на смерть. Агов, там, нагорі! Тештіго, Квіквегу, Деггу! Що скажете, язичники? Чи ви згодні дати мені стільки крові, щоб вона вкрила це лезо? — І він здійняв гарпун високо вгору. Три темні голови кивнули: так. Три надрізи було зроблено на язичницькій плоті, і так було загартовано гарпун для Білого Кита.

— Ego non baptizo te in nomine patris, sed in nomine diaboli![353] — люто вигукнув Ахаб, коли убивче залізо із шипінням всотало свою хрещальну кров.

Ахаб оглянув усі запасні древка, що зберігалися в трюмі, і вибрав серед них одне — з американської ліщини, ще не очищене від кори. Його вставили в залізний розтруб. Потім розмотали бухту нового троса, відрізали сажнів десять і туго натягнули на кабестані. Ахаб наступив на трос ногою, і він загудів, як струна. Тоді, низько схилившись і перевіривши, чи немає в канаті вузлів чи потовщень, Ахаб вигукнув:

— Добре! Можна кріпити руків'я.

Трос розплели з одного кінця, вільні волокна скрутили і застромили в розтруб гарпуна; потім туди щільно прилаштували древко; вільний кінець міцно закріпили, туго повивши штертом. Тепер, коли все було зроблено, дерево, залізо і мотуззя — три парки — об'єдналися в неподільне ціле, Ахаб похмуро рушив геть, забравши свою зброю; а удари його кістяної ноги і удари ліщинового дерева відлунювали в палубі. Та не встиг він зайти до своєї каюти, як позаду нього почувся тихий, чудний, трохи глумливий і водночас жалісний звук. О Піп! Твій журливий сміх, твій бездумний, проте тривожний погляд — усі твої дивні гримаси багатозначно сплелися з гіркою долею цього приреченого корабля і глумилися з нього!

Розділ 114

Позолота

Заглиблюючись у саме серце японської промислової зони, «Пеквод» невдовзі віддався полюванню. Бувало, що в тиху прохолодну погоду матроси не виходили з вельботів по дванадцять, п'ятнадцять, вісімнадцять, а то й двадцять годин поспіль; вони то веслували як навіжені, то йшли під вітрилами в гонитві за китом, то сиділи цілу годину в короткому і такому жаданому перепочинку, чекаючи, поки він спливе нагору; та здобич була мізерна.

У такі години, коли сидиш під ласкавим сонцем і цілий день гойдаєшся на повільних, невисоких хвилях; коли сидиш у своєму вельботі, легкому, мов берестовий човник, у приязній бесіді з хвилями, які, наче кошенята біля вогнища, муркочуть і труться об борти; у такі години тебе огортає дрімотний спокій, і, милуючись спокійною красою блискучої шкури океану, ти забуваєш про тигряче серце, що б'ється під нею, і не хочеться згадувати, що в цій м'якій лапі ховаються безжальні пазурі.

У такі години мандрівник у вельботі плекає якесь тепле, синівське почуття до моря, схоже на любов до рідної землі; море для нього — мов безмежна квітуча рівнина, і корабель, що пливе вдалині, так що ледь видно його щогли, наче пропливає не серед високих хвиль, а серед пагорбів прерії; так коні переселенців на Далекому