Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою

Син - Філіп Майєр

Читаємо онлайн Син - Філіп Майєр
перебувати під захистом дерев, я змінював напрямок щоразу, коли перетинав струмок чи ділянку кам’янистого ґрунту. Ті двоє, як я здогадувався, не потрудяться заплутати свої сліди. Залишалося тільки сподіватися, що індіанці їх не впіймають. Але ж я добре знав, що надія ця марна. Люди, з якими я воював пліч-о-пліч, завжди дуже скоро гинули. Тож я був певен, що черокі вистежать їх, та не мене.

Остіна я дістався десь за місяць. Як виявилося, війна закінчилася ще навесні.

Розділ 53

Дж. Е. Мак-Каллоу

Якими тільки «ласкавими словами» не називали її чоловіки: розбещеною дівулею, лесбіянкою, шльондрою, брехухою, інтриганкою, селючкою… Казали, мовляв, вона чоловік, якого помилково запхнули в жіночу шкуру: задереш їй спідницю — побачиш чоловіче причандалля. А ще, мовляв, вона мов та машина: ні очі в неї мокрими не бувають, ні… щось інше. Звісно ж, їй не варто було брати все це близько до серця, адже ніхто з цих людей аж ніяк не мав на меті її образити.

Вона чудово засвоїла, що бути чоловіком — це жити, не підкоряючись жодним правилам. Ти можеш у церкві говорити одне, а в барі — інше, і тебе ніхто не звинуватить у лицемірстві. Можеш бути зразковим чоловіком, турботливим батьком і ревним християнином, спокійнісінько собі злягаючись із кожною секретаркою, офіціанткою чи повією, на яку тільки накинеш оком. Чоловіки споконвіку мають власну систему безмовних натяків: легенький кивок у бік якоїсь чірлідерки (няні, стюардеси з «Пен Амерікан», покоївки, інструкторки з верхової їзди тощо) означає: «Глянь-но, друзяко, на цю красунечку! А я з нею нещодавно переспав — уявляєш?» А жінки?.. Те, що вона, Джинн Енн, уже не була незайманою (а те, що в неї троє діточок підростають — це нічого?), означало для неї ганебне тавро на все життя — криваво-червону літеру «А».

Вона не те щоб скаржилася на свою долю, просто не могла припинити дивуватися з того, що чоловіки вважали неправильним, нездоровим її бажання вдосконалюватися, бути визначною людиною. Чому та риса характеру, що завжди була обов'язковою для справжнього чоловіка, вважається чимось на кшталт збочення для жінки? Вона ніяк не могла цього збагнути… За тих часів, коли Генк був живий, бізнесмени сприймали її зовсім по-іншому — як жінку, яка допомагає своєму чоловікові вести справи. Напевно, вони тоді вважали, що її амбіції — лише продовження Генкових.

І чому вона взагалі переймалася через це? Майже всі чоловіки, яких вона бодай колись знала, були нецікавими людьми. Їй-бо довелося протягом п’ятнадцяти років спостерігати за тим, як змінюється, розвивається талант Генка. І весь той час вона не припиняла дивуватися, а потім — вирішила, що не проміняє свою свободу на життя з кимось менш визначним, ніж Генк. Так, перші кілька років після його смерті не проминули для неї без сексу. Але чоловіків, з якими вона за цей час переспала, можна було перелічити на пальцях (і лише один із них був одруженим). І почуття її до кожного з них або поступово видихалися, або ж їх незабаром як рукою знімало. Чому? А тому, що ніхто не міг рівнятися з Генком. (Ну, а для задоволення фізичних потреб — і вібратор згодиться.)

Так, вона заздрила чоловікам, бо їм було дозволено вести подвійну гру. Вони могли мати коханок і примушувати їх позбуватися небажаних вагітностей, могли розважатися в ліжку з кожною гарненькою чірлідеркою з «Даллаських ковбоїв»… словом, робити все, що їм заманеться. Але справа була не тільки в цій уседозволеності, а й у тому, що чоловіки залишалися бажаними, навіть постарівши й полисівши. Вона не могла позбутися відчуття, що вимушена ледь-ледь шкандибати вузенькою доріжкою, тоді як усі інші — бігають туди-сюди й кружляють навколо неї, мов ті малюки чи собаки, яким начхати на будь-які правила.

Святенницею вона не була, адже кілька разів використовувала (чи намагалася використати) чоловіків для сексу. Та щоразу відчувала розчарування, бо це було не те, чого їй хотілося — у таких стосунках бракувало чогось дуже важливого. Що ж до цих чоловіків, їм, як виявилося, теж не подобався такий підхід, хоча своїм друзям вони могли розповідати які завгодно побрехеньки. Один із них їй так і сказав: «Ти використала мене, наче я не людина, а вібратор якийсь». Ти ба, яке ніжне створіння! Так, вони могли бути такими, якими тільки хотіли: і чутливими, і безжальними.

І все ж таки вони поступово почали ставитися до неї серйозно. Минав час, і їхні гаманці ставали дедалі тугішими, а шкіра — дедалі обвислішою. Вона не знала до ладу, чому це так, але до неї вже виявляли щось на кшталт поваги. Аж ніяк не кожній-бо жінці до снаги замолоду, бувши невгамовною серцеїдкою, красуватися на обкладинці журналу «Тайм», а в п’ятдесят — досі залишатися стрункою та привабливою. І, хоча серцеїдкою вона, власне, ніколи й не була, усе-таки теперішній стан речей ніяк не вписувався в очікування цих старих, лисих пузанів: її врода повинна була вже давно зів’янути, і вони знову мали б опинитися у вигідному стосовно неї становищі, адже їхні лисини й потворні черева не робили їх менш бажаними.

Коли один із них, Лучо Гейнс, запросив її до свого мисливського будиночка, вона спочатку відмовила. Бо це ж Лучо, а не Клейтон Вільямс, вигадав «полювання на красунечок». Відбувалося це так: він платив дванадцятьом повіям за те, щоб вони заховалися десь у лісі (це було схоже на те, як розсаджують по деревах фазанів перед полюванням). Його завдання полягало в тому, щоб разом зі своїми друзяками відшукати їх усіх.

Увечері вона розповіла про це запрошення Тедові.

— Не думаю, що вони змовилися, щоб ґвалтувати тебе там, — позіхнув він. — Для задоволення їхніх потреб існують молоденькі дівчатка, які люблять гроші.

— А я вже розмріялася про секс…

Тед старанно скорчив ображену гримасу, а тоді — спокійнісінько перегорнув сторінку свого журналу зі словами:

— Ось дочитаю — тоді, може, спробуємо.

— Яка щедрість!

— Джинні, якщо тебе справді цікавить моя думка, я скажу так: поїдеш туди — припустишся дуже великої помилки. Вони або навмисне тебе якось принизять, або ж це станеться саме собою. Не варто недооцінювати цих людей, оскільки їм чудово відомо, чого ти насправді хочеш.

— А чого я насправді хочу?

— Стати рівнею їм. Так би мовити, вступити до їхнього «закритого клубу».

— Немає ніякого клубу. А якщо і є, то я давно вже туди прийнята.

— Мабуть, ти маєш рацію.

— Ти ж тільки-но казав протилежне…

— Та ні, я

Відгуки про книгу Син - Філіп Майєр (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: