Син - Філіп Майєр

— Нічого ти нікому не скажеш, — заговорив батько, щойно ми залишилися самі. — Навіть думати про це не смій.

— Тільки якщо ти накажеш їй не тицяти сюди свого носа.

— Нічим не можу тут зарадити.

Я лише головою похитав.

— Хто завгодно, тільки не та дівка, Піте. Я б не заперечував, якби від тебе завагітніли геть усі інші мексиканки нашого містечка. Адже мені вже таке не до снаги, а знайти в капусті кількох нових спадкоємців було б досить непогано.

— Ти ж знаєш, що Марія нам нічим не загрожує.

— Знаю. То й що?

— Накажи Саллі не приїжджати сюди, от що.

— Якби ти був індіанцем із племені команчів, міг би просто відрізати їй носа й витурити геть. А тоді — одружитися з тією дівкою.

— Її звуть Марія.

— …але ти, на жаль, не команч, а законослухняний громадянин Америки. І тому ти спочатку повинен розлучитися із Саллі, щоб узяти за жінку оту свою коханку.

— От я тебе слухаю й думаю: чи ти взагалі нормальний?

— Ти ба, ми з тобою однакової думки одне про одного.

— Це правда, що твоя дружина повертається?

Ну, що тут скажеш? Брехати — безглуздо.

— Правда. Ти тільки не хвилюйся так…

Марія знизує плечима, ховаючи від мене заплакане обличчя.

— Я знала, що це колись та й закінчиться.

— Та нічого ж не закінчилося…

Вона повертається до мене спиною.

Намагаюся обійняти — пручається.

— Усе гаразд.

— Гадаю, що ні, — белькочу я.

— Зі мною все буде гаразд, — зітхає вона, звертаючись скоріше до самої себе, ніж до мене.

Коли вона заснула, я взяв пляшку віскі, вийшов із будинку й став продиратися крізь густі зарості чапаралю: хотів-бо сходити до Собачої Гори. Вона, хоча й найвища в цій місцині, та все-таки є радше високим пагорбом, аніж горою. На її вершині думає свою віковічну думу старезний камінь, за формою дуже схожий на велетенське крісло (форми цієї, певно, надали йому давні люди). І я, зручненько влаштувавшись на ньому, поглянув донизу, на свій будинок, розташований на відстані близько однієї милі звідси. Якби не кілька вогників, що там світилися, довкола панувала б цілковита темрява.

Просидівши в теплому «кріслі» досить тривалий час, я раптом замислився про те, скільки ж людей до мене отак сиділо на цьому камені, споглядаючи землю навколо. Скільки поколінь з’явилося й щезло за ці щонайменше десять тисяч років? А що було до того, як тут стали жити люди? Вода й небо… А глибоко під землею тут лежать рештки живих істот, що вже стали каменем.

Я подумав про Фінеаса, який завжди відчував до мене лише жалість, бо я народився не таким, як він — людиною-машиною, яка весь свій час проводить у чотирьох стінах, копирсаючись у клаптиках паперу. Коли тут дозрівають плоди магонії, мій брат сидить у своєму кабінеті, не здогадуючись про те, як чудово пахнуть ці ягоди. Коли тут зацвітають перші анемони, він думає про банківські рахунки, а не про те, як це важливо — устигнути побачити, як розпускаються пуп’янки прегарних квітів. Що ж до полковника: так, він усе помічає. Але це спостережливість хижака, який добре бачить, що йому до снаги знищити.

7 серпня 1917 року

Уранці припхалася Саллі. Увічливо поцілувала мене в щоку, а тоді — обернулася до Марії.

— Рада вас бачити знову, сусідко, — захихотіла моя дружина після слів привітання. — І куди тільки не заводить людей ця спека!

Вона розпорядилася, щоб її речі занесли до однієї з гостьових спалень.

А я, як на гріх, повинен був провести цілісінький день у компанії Саллівана й наших робітників, яких ми нещодавно найняли для спорудження нових огорож.

Сказав Саллівану, щоб їхав без мене. Але Марія мовила:

— Усе буде гаразд, Пітере. Ми з твоєю дружиною колись та й мусимо поговорити наодинці. Якщо це повинно статися сьогодні, нехай так. Навіщо зволікати?

Після кількох годин роз’яснень новим робітникам, де вони мають ставити огорожі, я відчув, що більше не можу — тривожне відчуття так заволоділо мною, що аж руки затремтіли. Тож я сказав Саллівану, що повинен іти.

Що це за автомобіль стоїть на нашій під’їзній доріжці? Та це ж… «Пірс-Ерров» Фінеаса! Мене вмить неначе громом ударило. Брат сидів, чекаючи на мене, у вітальні, разом із ним були полковник і Саллі.

Прожогом промчавши повз них, я кинувся шукати Марію: зазирав у кожну спальню, гукаючи її на ім’я; перевірив кухню та бібліотеку; навіть повідчиняв дверцята всіх шаф… У своїй спальні натрапив на Консуелу, яка, міцно стуливши зуби, стягувала простирадло з ліжка; повернувшись до вітальні, я побачив, що ці троє досі чекають на мене.

— Марія просто вирішила повернутися до своїх родичів, — мовила Саллі.

— Яких родичів? — гарикнув я у відповідь. — У неї вже нікого немає, тільки я!

— Напевно, ти помиляєшся.

— Щойно дізнаюся, — просичав я, перевівши погляд із Саллі на батька, — що хтось із вас її скривдив, повбиваю!

Вони перезирнулися; у їхніх очах промайнула насмішка. Якби я лишень мав при собі пістолета, їхні мертві тіла валялися б на підлозі вже наступної миті. Усе навкруги наче попливло кудись, тонучи в криваво-червоному тумані… Пам’ятаю, як, вихопивши з кишені ножа, рвонувся до Саллі зі словами:

— Я переріжу твою паскудну горлянку!

Спершу вона глузливо посміхалася, та коли я підскочив упритул — зблідла, мов крейда.

— А ти? — направив я ножа на свого брата. — Ти ж про все це знав, хіба ні?

— Піте, — відказав Фінеас, — ми запропонували Марії десять тисяч доларів, щоб вона повернулася до Торреона, де живе її кузен. І вона погодилася…

— Який кузен? Його ж давно вбили!

— Отже, там живе ще хтось із її родичів.

— Де вона зараз?

— В автомобілі.

— Синку, — обізвався полковник, — зрозумій — так буде найкраще для всіх.

Я побіг нагору, до свого кабінету. Зарядив пістолета. Спускаючись сходами, раптом угледів привида, який стояв, спираючись на поруччя, і чекав на мене. Сонце світило просто йому в обличчя, і я, завмерши на місці, довго розглядав його. Він був спочатку дуже схожим на мого батька, потім — на мене самого, а тоді — знову став змінюватися.

Повернувшись до кабінету, я поклав зброю до шухляди стола.

Розпорядився, щоб підготували моє авто до подорожі. Десь за годину вирушаю до Торреона.

Розділ 52

Ілай Мак-Каллоу

Червень 1865 року