Син - Філіп Майєр

— Так завжди було, — зітхнув я. — Фортуна ніколи нас не любила.

— Ми більше не беремо участі в цій війні. Вибач, Ілаю.

— Це не вихід…

— Не мине й року, як ваш уряд розвалиться. Ви, п’ятеро білих…

— Тепер — уже троє.

— Троє… Мені шкода, що двоє з вас загинули. Та після закінчення війни ви, троє білих, зможете робити все, що вам заманеться. А я разом зі своєю родиною сидітиму в жалюгідній резервації, розплачуючись за те, що бився на боці переможених. І моїх воїнів спіткає така сама доля. А нині вони, щойно поховавши своїх братів, найпевніше, вирішать повбивати вас трьох. Адже ви, по-перше, підставили їх під приціл отієї страшної зброї, не потрудившись повідомити про її існування. І по-друге: якщо білі крадуть щось одне в одного — це звична річ, якщо ж індіанці вкрали щось у білих — то вже зовсім інше. Розумієш? Білі не пробачать індіанцям, які вкрали в них золото. А воно нам, як не крути, конче потрібне.

Я промовчав.

— Для нас це була визначна перемога, Ілаю. Але й остання, адже надалі почнуться лише поразки. Тобі зараз варто, швиденько спустившись із цієї гори, накивати п’ятами.

— Але ж ти їхній вождь!

— Ми, на відміну від вас, дотримуємося демократії. Кожен черокі — вільна людина, і мої слова для них — лише порада, та не закон… Я кажу тобі все це, бо ти — найкращий з усіх білих людей, яких я тільки-но знав. І те, що ти залишився живим, для мене величезна радість.

— Для мене — теж.

Індіанець не зважав на мої слова.

— Тобі краще буде їхати без зупинок щонайменше кілька днів, — додав він, поплескавши мене по плечу.

Я розвернувся, щоб піти, але він, пакуючи мішечки із золотим піском у торбу із сиром’ятної шкіри, жестом зупинив мене, а тоді мовив:

— Злі духи й надалі остерігатимуться тебе. Я зрозумів це ще тоді, коли вперше зустрівся з тобою, Ілаю. Та пам’ятай, що це ще й твоє прокляття… Ось, візьми.

Виявляється, вождь черокі збирав цю торбу для мене.

— Що скажеш? — запитав Буск, угледівши мене.

Вони з Шоволтером саме пакували у свої сідельні торби чистенькі уніформи Союзу — розшукати їх було неважко, бо майже всі федерали так і загинули роздягненими до спідньої білизни.

— Ми вшиваємося до Каліфорнії, — сказав Шоволтер.

— Я доповім, що ви загинули в бою, — кивнув я.

— Собаці під хвіст… — скрушно похитав головою Буск. — Оце були й усі бої. Ці виродки-федерали мають найкращу зброю — рушниці «Генрі» та «Спенсер», та ще й ті довбані автоматичні гармати. А черевики їхні ви бачили? Та я б, оком не кліпнувши, прибив будь-якого з них лише за оті черевики!

— А золота скільки набрали, трясця їхній матері! — підхопив Шоволтер. — І це тоді, як усім нашим платять облігаціями, що знеціняться не пізніше, ніж на деревах персики дозріють!

— Я ж полковник!

— Ілаю, ми ось-ось програємо найвизначнішу війну в нашій історії. А може, і вже програли, просто новина до нас іще не дійшла. Тож я не збираюся чекати, доки федерали запроторять мене до в'язниці або ж допоки якийсь «патріот» із місцевої самооборони не випустить мені кулю в чоло. І, тим більше, не маю наміру загинути у вирішальній битві за чортзна-що.

І я не добрав розуму, що йому відповісти.

— Щойно повернешся до Остіна, розстріляють за дезертирство, — знову заговорив Буск. — Війна ж закінчиться в будь-якому разі — загинеш ти чи виживеш. Гайда з нами на Захід! А потім подаси звістку своїм рідним, і вони до тебе приїдуть.

— Не можу…

— Ти що, думаєш, що ми дожили до цього дня, бо добре вміємо воювати? Га?

Я знову промовчав.

— Мені завжди було цікаво, що ти за людина. А тепер я розумію, що ти справжнісінький сучий син.

— То що, дівчата? — вишкірився Шоволтер. — Як гадаєте, дадуть нам ці нігери з прерій трохи золота?

Федералів загинуло понад дві сотні — майже всі вони не встигли вдягтися. Зазвичай після бою я почувався, як після вдалого полювання на оленів, але зараз мені чогось стало зовсім кепсько. Що ж до черокі, двадцять восьмеро з них загинуло в бою. А на світанку ще чотирнадцятьох, тих, які були найважче поранені, застрелили їхні друзі. Ми ж утрьох поховали Шоу та Фіска, чиї обличчя були жахливо спотворені кулями. Я подумав про те, як плакатимуть діти Фіска за своїм батьком. А тоді — і про дітей усіх цих загиблих чоловіків. Усе-таки кожен із них для когось був дорожчим за всіх на світі…

Покопирсавшись у фургонах, я запасся солониною, а ще — набоями для своєї «Генрі». Натомість Буску та Шоволтеру Швидкий Шершень подарував по торбі із золотим піском. Вони, звичайно, неабияк зраділи; я вирішив не казати їм про те, що мені цього добра теж перепало.

Черокі навіть не дивилися в наш бік — думали-бо, що ми знали про кулемет. І нам нічого не залишалося, крім як спуститися з гори, доки індіанці ділили трофейне золото, зброю, коней та різноманітне спорядження. Край дороги ми побачили мертвого чоловіка в спідньому; трохи далі, біля струмка, лежало ще одне тіло.

Я не міг позбутися відчуття, що перетнув якусь межу (або ж розламалися якісь кайдани, що раніше стримували мене). Можливо, це відбулося й кількома роками раніше, просто я цього не розумів. А може, ніякої межі ніколи й не було… Так чи інакше, а тепер я знав напевне єдине: набути щось можна, лише відібравши це в когось іншого.

— Та не смикайся так! — знову вишкірився Шоволтер. — Тільки-но сонце зійде — ці індіанці розгледять гарненько, скільки трофеїв їм дісталося, і думатимуть лише про те, як швидше це все спакувати й вирушити додому. А про нас вони взагалі забудуть!

— Може, і так, — відказав я.

Буск їхав далеко попереду нас. Відколи ми поховали Фіска й Шоу, він жодного разу не глянув на мене.

Діставшись довгої ділянки кам’янистого ґрунту біля підніжжя гори, ми розділилися: Буск і Шоволтер поїхали своєю дорогою, я — своєю. Отже, НБП більше не існувало. Обіцяючи цим двом після закінчення війни знайти їх у Каліфорнії, я дуже сподівався, що вони не розгледять того, що читалося в моєму погляді.

До наших вух донеслися постріли — це черокі добивали своїх поранених. Коли Буск і Шоволтер зникли з моїх очей, я зняв підкови з копит свого коня й заходився петляти навколо підніжжя гори. Намагаючись завжди