Син - Філіп Майєр
Поглянувши туди, куди він мені показав, я побачив, що близько десяти федералів таки спромоглися добратися до гармати. Вони спокійнісінько стали копирсатися у фургоні; я спочатку подумав, що в них зовсім дах з’їхав, але потім…
Доки один із них прицілювався, інші — заряджали й стежили за флангами; оглушливе бахкання залунало з такою частотою, неначе стріляли з рушниць людей із двадцять одночасно. І тоді вже я збагнув, чому вони не тікали.
Вершники-черокі перейшли до наступу: перша спроба, тоді — друга; постріли з гармати все не змовкали; ми з Фіском і Шоу скарлючилися в колючих кущах на краю лощини. Федерали, яким удалося вижити, перебували вище — просто над протилежним краєм улоговини. А ті, кому не пощастило, лежали мертві чи корчилися в передсмертних судомах серед численних повалених наметів.
Нарешті бахкання стихло — федерали заходилися перев’язувати свої рани. Місяць світив яскраво, і Фіск зумів застрелити одного з них — того, який стояв поряд із гарматою. А потім — затріщали, ламаючись, гілки над нашими головами.
— У Леона влучили… — пробелькотів свої останні слова Шоу.
Звісно ж, федерали вгледіли спалах, коли стріляв Фіск; давши в нашому напрямку залп із двох чи трьох десятків пострілів, вони відплатили нам сповна. Обличчя Шоу було все в крові; дотягнувшись до Фіска, я намацав щось липке. Один із черокі вибрався з укриття, утім, федерали одразу ж застрелили його. Коли вони знову стали стріляти в моєму напрямку, я вже встиг переміститися за єдиний у цій улоговині камінь, завбільшки як лучок сідла. Кулі відскакували від нього; одна все-таки влучила мені в руку; подряпане колючками обличчя боліло дедалі сильніше. Федерали вже стріляли по кущах, котрі бодай якось прикривали мою голову. Зрозумівши, що цього разу мені вже точно не пощастить, я спробував згадати Пісню Смерті. Однак вона вже вивітрилася з моєї пам’яті.
Та ось гармата знову замовкла. Безуспішно намагаючись знайти щось на кшталт барикади, наприклад, мертвого коня чи кам’яну брилу, я почув, як Швидкий Шершень щось викрикує. Відтак помітив фургон, що перекинувся (він був надто далеко від мене), а за ним — одного з черокі, який стріляв із лука майже точно вгору. І — почалося знову: від безлічі стріл, випущених індіанцями, повітря над гарматою аж задрижало-заколихалося, немовби від жару (таке буває, якщо розпалити дуже велике багаття). З темряви почулися передсмертні зойки федералів; останнім загинув той, який стріляв із гармати.
Черокі пройшлися поваленим табором, добиваючи поранених прикладами рушниць; десь удалині прозвучав поодинокий постріл.
Перев’язавши свою прострелену руку, я знайшов Буска й Шоволтера; ми попрямували до гармати. Земля навколо неї була обтикана сотнями стріл. Черокі цілилися, грубо кажучи, угору, і тому стріли стирчали переважно з голів і плечей убитих федералів: падали-бо на них зверху.
Раптом одне з тіл, що валялися на землі абияк, засмикалося. Наступної миті з-під нього виповз хтось у цивільному одязі, живий і неушкоджений.
— Здаюся! — піднявши руки, заволав він. — Ви… бандити?
— Ми конфедерати, — відказав я.
Він, обвівши нас трьох отетерілим поглядом, промимрив:
— Я цивільна особа. Торговий представник.
— Хто-хто? — перепитав Буск.
— Я представляю компанію «Ґатлінг». Ми не зобов'язані постачати зброю армії, але вирішили запропонувати їм кілька зразків кулеметів нашого виробництва, бо в нас… у нас нічого не вийшло з вашим урядом, от що.
Доки він базікав, до нас стали підходити черокі, які вижили.
— Як працює ця зброя? — поцікавився Буск.
— Та дуже просто: звичайні паперові набої запечатуються ось у такі сталеві трубки, — він підібрав один із сотень (чи тисяч) металевих циліндриків, що валялися тут скрізь. — Заряджається кулемет через магазин, розташований зверху — ось, бачите? І…
— Хто це? — спитав Швидкий Шершень, який саме протиснувся крізь натовп індіанців і став поряд зі мною. — Дезертир?
— Та ні, він працює на компанію, що виготовляє таку зброю. Словом, торговець.
Шершень, подумавши трошки, сказав щось мовою черокі до своїх воїнів; шестеро чи восьмеро індіанців одразу ж кинулися на торгового представника з ножами. Тож за якусь мить він уже лежав мертвий.
Черокі спочатку хотіли розібрати кулемет на частини, щоб із нього вже ніхто й ніколи не міг стріляти. Але оскільки вони нічогісінько не тямили в тому, як він влаштований (тим більше, було ще темно), то просто розколошматили його каменюками.
Швидкий Шершень підвів мене до одного з фургонів, де черокі тупцювали біля великого ящика з розламаною кришкою.
— Важке, — він розтулив один із мішечків, що лежали в ящику. — Та схоже не на золото, а на… пшеницю.
— Це золотоносний пісок, — відказав я. — Можеш не сумніватися: ми здобули багато золота.
— Його тут і справді дуже багато.
— Скільки приблизно мішків?
— Щонайменше кілька сотень.
Я прикинув на око вагу мішечка — фунти зо два.
— Доведеться зарити якусь частину золота в землю, потім повернемося по нього.
— Чому це?
— А тому, що за один раз ми все це не перевеземо.
Він лишень пильно-пильно подивився мені в очі.
— Що? — не зрозумів я.
— Ілаю, невже ти, побувавши під прицілом тієї зброї, нічого не второпав?
— Ні, нічого.
— От тільки не бреши мені. Ти ж знав, що вона існує?
— Ну… не те щоб…
— Тобто знав.
— Я не думав, що їх уже виробляють.
— Але ж ти розумів, що наші вороги колись та й стануть їх застосовувати? Розумів, що один їхній солдат зможе вбивати десятки наших?
Я мовчки відвернувся, немовби вгледів щось цікаве в темній долині чи в горах, що височіли над нею. Чи дістанемося ми колись додому?
— Ох, Ілаю! Від нашого племені залишилася якась там тисяча людей — жінок, діточок і немічних стареньких. Нас же, воїнів, які повинні піклуватися про них, було всього-на-всього дві сотні. А тепер? Щонайбільше чотири десятки зосталося.
— Це справді жахливо. Мені дуже-дуже шкода…
— А найбільший жах полягає в тому, що ми б’ємося на боці тих, кому судилося програти цю війну. І тому замість того, щоб розширити нашу територію, ми втратимо й ті жалюгідні клаптики землі, що маємо тепер. Варто лише було побачити ту зброю в дії, щоб це зрозуміти.
Я безсило розвів руками.
— А ті солдати! Бачив, які вони були ситі? А їхні коні — які вгодовані та доглянуті? Ми ж, черокі, досить того, що самі від голоду здихаємо, то ще й коней не можемо як
