Твори - Гі де Мопассан

Стара мати стала проказувати до сина. Почувши її голос, собака затих.

— Що сталось — не вернеться, але за тебе, мій бідний, сину мій, моя дитино рідна, спаде на нього помста. Спи, тихо спи, спаде на нього помста, спаде, ти чуєш? Клянеться в тім тобі не хто, а мати! А вона, як сам ти добре знаєш, справдить своє слово.

І вона припала до сина, приклала свої холодні вуста до його мертвих вуст.

А Борзий знов заскавулів. Він, здавалося, стогнав, монотонно, страшно і протяжно.

Вони обоє, жінка і собака, пробули так аж до самого ранку.

На другий день Антуана Саверіні поховали, а через якийсь час у Боніфачо про нього вже ніхто не згадував.

Він не мав брата — ні рідного, ні двоюрідного. В його роді не зосталося чоловіка, щоб помститися за нього. Лише старенька мати безнастанно думала про помсту.

По той бік затоки від світу до смерку бачила вона білу цятку на березі: маленьке сардінське село, Лонгосардо, куди ховаються корсіканські розбишаки, що не почувають себе безпечно в місті. Там майже всі такі, осіли проти рідних своїх місць і дожидаються хвилини вороття, повернення до лісових хащів. І в тім селі, вона це добре знає, ховається Ніколо Раволаті.

Сама-одна як палець, цілий божий день вона сидить коло вікна, дивиться туди і думає про помсту. Що може вона вдіяти? Тут потрібна тверда рука, а вона без нікого, така вже немічна, за два кроки до могили. Але вона заприсягла-ся, вона поклялася над смертним ложем сина. Того не можна забути, далі не можна чекати. А що вдіяти? Що? Вона вже і сну не знала, і місця, спокою собі не знаходила, затято добираючи способу. Собака дрімав біля її ніг, а часом задирав голову і вив у далечину. Відтоді як не стало його хазяїна, він не раз отак завивав, мовби кликав його, мовби у своїй собачій невтішній душі закарбував спогад, якого стерти несила.

І якось серед ночі, коли Борзий знов заскавулів, зійшла на матір одна думка, думка мстивої й кровожерної дикунки. Вона обмірковувала все аж до ранку; потім, тільки на світ стало, пішла до церкви. Вона молилася, вона впала ниць на холодну підлогу, простерлась перед Богом, благала в нього помочі, підтримки, просила влити снаги у знеможе-не старістю тіло, щоб відомстити за сина.

Потім вернулася додому. На подвір’ї була стара з вибитим дном бочка, куди стікала вода з ринви; вона перевернула бочку, вшнурувала зсередини і, щоб не котилася, підперла кілками й камінням, потім припнула Борзого до тієї буди, а сама пішла до хати.

Тепер вона невпинно ходила у своїй кімнаті, а очі весь час звертали по той бік, до берегів Сардінії. Він там, убивця.

Собака день і ніч протяжно завивав. Уранці стара принесла йому в мисці води; але ніякої їжі — ні юшки, ані хліба.

Минув ще один день. Борзий, заморений голодом, спав. А вже на третій день очі в нього жадібно виблискували, шерсть стала дибом, він скажено рвався з ланцюга.

А стара знов не дала йому їсти, анічогісінько. Пес ярився скаженою люттю і гавкав захриплим голосом. Ще — ніч минулася.

Коли ж настав ранок, мати Саверіні подалася до сусіда й випросила два снопи. Вона взяла старий одяг, що колись носив її чоловік, і випхала його соломою, аби скидалося на людину.

Вбивши в землю проти буди Борзого тичку, вона прив’язала до неї опудало, щоб не впало. А потім з вузлика подертої білизни ще доробила голову.

Собака зачудовано дивився на ту солом’яну людську подобу й ані дзявкнув, хоча його мордував голод.

А стара пішла до різника купити добрий шмат чорної кров’янки. Коли вернулася, то на подвір’ї коло буди наклала дров, розвела вогонь і заходилася смажити кров’янку. Борзий як збісився, рвався з цепу, підскакував, бризкав слиною, не відриваючи о^ей від жаровні, звідки такі пахощі вривались лоскотом у його живіт.

Потім мати з тієї задимленої каші зліпила опудалові краватку. Вона довго морочилася коло шиї, мовби хотіла убгати ковбасу всередину. А коли вже пов’язала, то спустила пса.

Одним шаленим скоком пес кинувся на опудало, уп’явся в горло, ставши лапами на плечі, і шматував. А як зіскочив, то в пащі чорнів шматок здобичі,— не з’їв, а глитнув, і знову накинувся, і знов угризався іклами в шнурки, виривав кусень поживи, зіскакував, потім ошаленіло стрибав знову. Він не лишив цілого місця на обличчі, усе зубами вигриз, а там, де мав би бути комірець, зосталися лише клапті.

Вдова, нерухома й німа, дивилася в надії, а очі загоралися вогнем відплати. Потім вона посадила Борзого на ланцюг і знов два дні мучила його голодом, а тоді ще раз узялася за той дивовижний вишкіл.

Три місяці вона привчала його до такого звірства, до такої кривавої здобичі. Тепер уже не прив’язувала його, а одним порухом руки нацьковувала на опудало.

Вона так уже вишколила Борзого, що хоч би й не було схованої в горлі опудала їжі, а все одно пес упивався в нього іклами і рвав зубами. Після чого одержував винагороду — підсмажену кров’янку.

Борзий аж здригався, вгледівши солом’яне опудало, а потім зводив очі на хазяйку, вона ж хрипко кричала: «Бери!» — й піднімала догори пальця.

Нарешті вона сказала собі, що наспіла вже слушна година, і одного ранку в неділю мати Саверіні пішла до церкви на сповідь і причастилася з натхненням у душі, а потім, коли вернулася звідти, убралася в чоловічий одяг, ставши схожою на нужденного старця, та й пішла з одним сардінським рибалкою, котрий перевіз її разом з собакою на той бік затоки.

Вона мала в полотняній торбі великий шмат кров’янки. Борзий морився голодом два дні. Стара жінка раз у раз давала йому понюхати пахучу їжу і так ворушила звірину лють.

Вони ввійшли в Лонгосардо. Корсіканка накульгувала. Вона зайшла до одного пекаря й спиталася, де мешкає Ніколо Раволаті. Виходило, що він тут жив зі свого старого ремесла — столярування. Він щось майстрував у кінці майстерні.

Стара пхнула двері й окликнула:

— Гей! Ніколо!

Він обернувся, а вона, спустивши собаку, нацькувала:

— Бери-бери, жери-жери!

Пес озвіріло кинувся й учепився йому в горло. Чоловік змахнув руками, схопився за напасника й покотився з ним по землі. Якусь хвилю він бився в корчах, молотив по землі ногами, потім простягся непорушно, а Борзий усе рвав зубами йому шию, поки не лишив на ній живого місця.

Два сусіди,