Проби - Мішель Монтень

Отож, я кажу: оскільки ми істоти немічні, кожному з нас вибачливо тягнутися до того, що не перевищує названої міри. Ну, а тягтися за тим, що за її межами, — безумство. Це найбільше, що ми маємо право дозволити собі. Чим ширші наші потреби і наше майно, тим більше небезпеки підставити себе під удари долі. Царина наших бажань має бути строго окреслена; границею їх має бути певна, дуже незначна кількість життєвих благ, що забезпечують нас суттєво необхідним; ці бажання повинні до того ж розташуватися не по прямій, чий кінець був би десь поза нами, а по колу, змикаючись крайніми точками всередині нас і утворюючи фігуру невеличкого розміру. Учинки, скоєні всупереч цьому міркуванню, вкрай важливому і суттєвому, як, скажімо, вчинки скупарів, честолюбців та багатьох інших, які стрімголов біжать вперед і вперед і яких їхній біг тягне все далі і далі, — вчинки побічні і помилкові.

Більшість наших занять — лицедійство. Весь світ лицедіє. Петроній, Полікратик, III, 8. Треба сумлінно грати свою роль, але при цьому не забувати, що то всього-на-всього роль, яку нам доручено. Маску і зовнішню подобу не можна робити сутністю, чуже — своїм. Ми не сміємо відрізняти сорочку від шкіри. Досить посипати борошном обличчя, не посипаючи ним водночас і серця. Я знаю людей, які, діставши підвищення на посаді, притьмом міняють і перетворюють себе у таку нову подобу і такі нові істоти, що стають великими цабе аж до печінки і до кишок і справляють і далі свою посаду, навіть сидячи на стульчакові. Я не можу їх навчити відрізняти поклони, віддані їхньому становищу, почту, мулові, на якому вони засідають, від тих поклонів, які призначені безпосередньо їм. Вони, своїм щастям п’яні, навіть природу забувають. Квінт Курцій, III, 2. Вони козиряться і пнуться витягнути свою душу і даний їм від природи розум до висоти свого службового крісла. Пан мер і Мшель Монтень ніколи не були одною і тою самою особою, і між ними завжди чітко пролягала позначена межа. Бувши адвокатом чи банкіром, не можна закривати очі і не бачити підступів, які вельми притаманні цим фахам. Порядна людина не може відповідати за пороки чи дурниці свого ремесла і через них не повинна його кидати; так заведено у неї в країні, і вона має від цього вигоду. Доводиться здобувати засоби до життя з навколишнього світу, доводиться добувати з нього своє живлення, хоч би яке воно було. Але думка імператора повинна витати над підвладною йому імперією. Дивлячись на неї, він має бачити в ній явище, що перебуває поза його сутністю; і повинен уміти відрізняти себе одного від себе другого, розмовляючи з собою самим, мов якийсь Жак з яким-небудь П'єром.

Я не вмію захоплюватися ні надто глибоко, ні неподільно. Коли мої чуття приваблюють мене до якоїсь партії, це зовсім не означає, що моє прив'язання до неї таке сильне, щоб захопити також і мою тяму. У нинішніх чварах, що шарпають нашу країну, мої погляди не затьмарюють у моїх очах ні хвальних якостей наших противників, ні того, що заслуговує догани у тих, за ким я пішов. Люди звичайно бувають захоплені тим, що є по їхній бік; я ж аж ніяк не схильний поблажливо ставитися до більшої частини того, що я бачу в обраному мною таборі.

Добрий твір не втрачає для мене притаманних йому достойностей і в тому разі, якщо він нападає на справу, яку я бороню. Поза істотою суперечки я зберігаю душевну рівновагу і цілковиту безсторонність. Я не живлю ненависті понад ту, якої вимагає від мене війна, з чим я себе і віншую, тим більше що зазвичай, як я постійно бачу, люди впадають у протилежні крайнощі. Хто не може йти за велінням розуму, той хай іде за порухами душі. Цицерон, Тускуланські розмови, IV, 25. Хто виносить свій гнів і свою ненависть за межі ділових розбіжностей — а це притаманно більшості, — той сам себе викриває в тому, що вони в нього з якогось іншого джерела і викликані якоюсь особливою причиною; тут все стоїть так само, як у того, хто, вилікувавшись від виразки, не позбувся тим не менше від гарячки, і це доводить, що його гарячка корениться десь куди глибше. Відбувається ж це через те, що люди, як правило, не живлять ворожнечі до всього діла у цілому і їм прикро, що воно зачіпає інтереси всіх, разом узятих, і всієї держави, а бачать у ньому тільки те, що ущемляє їхні приватні інтереси. Ось чому вони, всупереч справедливості і громадській цілеспрямованості, так уперто мстяться за свої особисті кривди. Вони не стільки нападали на все гамузом, скільки кожний нападав на те, що прямо стосувалося його. Тит Лівій, XXXIV, 36. Я хочу, щоб перемога зосталася за нами, але я не безумствую, якщо виходить інакше. Я цупко тримаюся за найобачнішу з наявних у нас партій, але я ніяк не прагну мати славу заклятого ворога решти і в тому, в чому розум на їхньому боці. Я рішуче ганю порочні висновки на зразок такого: він захоплюється люб'язністю дука Ґіза — отже він прибічник Ліги; невтомність короля Наваррського його вражає — виходить, він гугенот; він дозволив собі засудити норови нашого короля — отже в душі він ворохобник. І я аж ніяк не став би виправдувати дії нашої влади, якби вона засудила цілу книжку лише через те, що серед кращих поетів нашої доби в ній виявився один схизматик. Невже ми не посміємо сказати про спритного грабіжника, що у нього хороша хватка? І невже розпусна жінка неодмінно має бути вуличною дівкою? Якщо адвоката зустріли неприязно, то другого дня людям починає здаватися, що він утратив своє красномовство. Я вже згадував деінде про рвію, що штовхала чесних людей на заблуди такого штабу. Щодо мене, то я завжди умію сказати: ось тут він учинив зле, а тут напрочуд гарно. Так само люди хочуть, аби всякий, приналежний до їхньої партії, був сліпий і глухий до лиховісних пророцтв на її карб і до всіх її невдач; вони хочуть, щоб наші переконання і наш розум слугували не розкриттю істини, а підтриманню в нас наших сподівань. Я схильний радше до других крайнощів,