Бійцівський клуб - Чак Паланік
Багато людей, які згодом стали найкращими друзями, зустрілися вперше в бійцівському клубі. Я ходжу на зустрічі, конференції і бачу обличчя бухгалтерів, адвокатів, менеджерів нижчої ланки зі звернутими набік носами, що, немов баклажани, прозирають з-під накладених пов’язок, або з двома-трьома швами попід очима, або з шинованими щелепами. Це спокійні молодики, що слухають і чекають, доки настане час вирішувати.
Ми вітаємось один з одним кивком голови.
Потім начальник питає, звідки в мене так багато знайомих серед цих людей.
Начальник каже, що в бізнесі лишається дедалі менше джентльменів і дедалі більше пройдисвітів.
Презентація триває.
Волтер з «Майкрософту» перехоплює мій погляд. Це молодий парубок із рівними зубами й чистою шкірою, із роботою — мрією всіх випускників. Ти знаєш, що через свою молодість він не міг брати участі ні в якій війні. Батьки його розлучились, а як ні, то однаково батька вдома він не бачив. І ось він дивиться на моє обличчя, половина якого чисто виголена, а друга половина — зловісний синець, що ховається в темряві. На моїх губах блищить кров. І, можливо, Волтер думає про вегетаріанську гулянку, на якій він був у минулі вихідні і яка не завдала шкоди жодній тваринці, або про озоновий шар Землі, або про нагальну потребу припинити жорстоке випробовування продукції на тваринах, але це навряд.
7
Одного ранку я знаходжу використаний презерватив, що дохлою медузою плаває в унітазі.
Ось так Тайлер зустрів Марлу.
Я встаю відлити, і просто серед такого собі наскельного живопису іржею в унітазі бачу оце. Цікаво, про що думають сперматозоїди?
«Що це?»
«Що це таке, склепіння піхви?»
Що тут узагалі відбувається?
Цілісіньку ніч мені снилося, що я граю Марлу Зінґер. Марлу Зінґер, що курить цигарку. Марлу Зінґер, що зводить очі під лоба. Я прокидаюся сам у своєму ліжку, а двері до Тайлерової кімнати зачинені. Двері до Тайлерової кімнати ніколи не бувають зачинені. Усю ніч ішов дощ. Дощечки ґонтової покрівлі пожолобились, покорчились і повідставали, вода протікає на горище, збирається над тинькованою стелею і прокапує крізь дрібні щілини.
Коли дощить, нам доводиться викручувати запобіжники. Світло ніхто не вмикає. У будинку, що його винаймає Тайлер, — три поверхи та підвал. Ми запалюємо свічки й ходимо з ними. Будинок має комори, засклену спальну веранду й вітражні вікна на сходових майданчиках. У вітальні коло еркерних вікон стоять фотелі. Різьблений плінтус-багет вісімнадцять дюймів заввишки вкрито лаком.
Дощ просякає всюди. Усе дерево в будинку набрякає і зсихається, а цвяхи, якими прибите все дерев’яне: підлога, плінтус, віконна лиштва, — цвяхи витягуються й іржавіють.
Звідусіль стирчать іржаві цвяхи, на які запросто наступити чи обдерти об них лікоть, а на сім спалень лиш одна вбиральня, у якій я й знаходжу використаний презерватив.
Будинок чекає чогось: чи то зміни плану забудови, чи то підтвердження заповіту — а відтак його буде знесено. Я спитав Тайлера, як довго він тут мешкає. Тайлер відказав: місяця півтора. Власник, який жив тут за царя Гороха, назбирав цілі стоси журналів «National Geographic» і «Reader’s Digest». Величезні хисткі стоси журналів, що ставали вищими після кожного дощу. Тайлер каже, останній винаймач видирав глянцеві сторінки, щоб складати з них пакетики на кокаїн. Замка у вхідних дверях нема, відтоді як поліція чи, може, хто інший висадив їх ногою. Стіни їдальні обклеєні дев’ятьма шарами здутих шпалер: квіточки під смужечками, смужечки під квіточками, квіточки під пташечками, пташечки під натуральними волокнистими шпалерами.
Сусідів у нас небагато: закрита ремонтно-механічна майстерня, а навпроти — речовий склад завдовжки в цілий квартал. Усередині будинку також є шафа на одяг із семифутовими валками, на які можна намотувати дамастові скатертини, щоб ті не пожмакалися. Ще є шафа на хутряну одіж, з охолодженням і оббита кедровою деревиною. Кахлі у ванній кімнаті розписані малесенькими квіточками — не кожна весільна порцеляна може похизуватися таким гарним візерунком. А в туалеті плаває використаний презерватив.
Я живу з Тайлером уже близько місяця.
Тайлер виходить снідати зі слідами поцілунків — засмоктами на шиї та грудях, а я проглядаю старий номер «Reader’s Digest». Цей будинок — просто чудове місце для торгівців наркотиками. Сусідів нема. На Паперовій вулиці взагалі більше нічого нема, крім складів і паперової фабрики. Із труб папірні смердить пердінням, а від помаранчевих пірамід тирси довкола неї тхне, як від клітки з хом’ячками. Ідеальне місце для торгівлі наркотиками, бо вдень Паперовою вулицею проїжджає сила-силенна вантажівок, а от уночі, окрім мене з Тайлером, на півмилі довкола нікого нема.
У підвалі я знайшов не один стос «Reader’s Digest», і тепер у кожній кімнаті громадиться купка цих журналів.
«Життя в цих Сполучених Штатах».
«Сміх — найліпші ліки».
Стоси журналів — чи не єдині наші меблі.
У найстаріших номерах є кілька статей, де людські органи говорять про себе від першої особи:
— Я — Матка Джейн.
— Я — Простата Джо.
Без жартів. Тайлер сідає за стіл — на голому торсі червоніють засмокти — і заводить теревені, як він учора ввечері познайомився з Марлою Зінґер і як вони мали секс.
Чуючи це, я весь перетворююся на Жовчний Міхур Джо. Це все сталося через мене. Часом ти щось робиш і пошиваєшся в дурні. А часом чогось не робиш і теж пошиваєшся в дурні.
Учора ввечері я зателефонував Марлі. Ми домовилися, що коли я хочу йти на групу підтримки, я телефоную їй і питаю, чи вона не планує йти. Учора була меланома, а я почувався трохи не в гуморі.
Марла мешкає в готелі «Ріджент». Цей готель — тільки й того, що купа червонуватої цегли, зліпленої шмарклями, де всі матраци в ковзьких пластикових чохлах, що не знімаються: так багато людей приходять сюди помирати. Сядеш на будь-яке ліжко трохи не так, і посунешся разом із простирадлами й укривалом просто на підлогу.
Я зателефонував Марлі до готелю «Ріджент», щоб дізнатися, чи йде вона на меланому.
Голос Марли — немов у сповільненому записі. Це, напевне, самогубство «не насправді», сказала Марла, це, мабуть, один із тих випадків, коли хочеться, щоб тебе хтось порятував, але так сталося, що вона випила забагато снодійного.
Уявіть лишень: поїхати до готелю «Ріджент», щоб побачити там Марлу, яка кидається по своїй обідраній кімнаті, повторюючи: «Я помираю. Помираю. Я помираю. Помираю. По-ми-ра-ю. Помираю».
Це може затягтися не на одну годину.
То
