Майстер і Маргарита - Михайло Опанасович Булгаков

Той сіпнувся, озирнувся, та погамував себе думкою, що його ім’я та по-батькові відомі професорові так само з яких-небудь газет. А професор прокричав, склавши руки рупором:

— Чи не накажете, я звелю зараз надати телеграму вашому дядькові до Києва?

І знову сіпнуло Берліоза. Звідки ж божевільний знає про існування київського дядька? Про це ж бо в жодних газетах, певна річ, нічого не сказано. Хе-хе, а чи ж не має рації Бездомний? А ну ж як документи ці липові? От тобі дивний суб’єкт. Телефонувати, телефонувати! Негайно телефонувати! Його хутко з’ясують!

І, нічого не слухаючи більше, Берліоз побіг далі.

Тут, при самому виході на Бронну навперейми редакторові з лавки підвівся точнісінько той самий громадянин, що тоді при світлі сонця виліпився з жирної спеки. Та тепер він був уже не повітряний, а звичайний, тілесний, і в сутінках, що западали, Берліоз ясно розгледів, що вусичка в нього як курячі пера, оченятка маленькі, іронічні й напівп’яні, а штанці картаті, підтягнуті настільки, що видно брудні білі шкарпетки.

Михайло Олександрович аж позадкував, але втішив себе тим міркуванням, що це дурний збіг і що взагалі про це нема коли розмірковувати.

— Турнікета шукаєте, громадянине?[93] — тріснутим тенором запитав картатий тип. — Отсюдою, будь ласка! Просто, і вийдете, куди треба[94]. З вас би за напуття на чверть літри… поправитись… колишньому реґентові![95] — кривляючись, суб’єкт навідліг зняв жокейського свого картузика.

Берліоз не став слухати канюку й кривляку реґента, підбіг до турнікета й узявся за нього рукою. Повернувши його, він уже забрався був ступити на рейки, як в обличчя йому приснуло червоне й біле світло: засвітився в скляному ящику напис «Стережись трамваю!»

Тієї ж миті й підлетів той трамвай, що завертав новопрокладеною колією з Єрмолаївського на Бронну[96]. Завернувши та вийшовши на пряму, він раптом освітився зсередини електрикою, звив і наддав ходу.

Обачний Берліоз, хоча й стояв безпечно, вирішив повернутися за рогатку, переклав руку на коловороті, зробив крок узад. І тої ж миті рука його ковзнула й зірвалася, нога нестримно, ніби по льоду, поїхала бруківкою, що укосом сходила до рейок, другу ногу підкинуло, і Берліоза викинуло на рейки.

Намагаючись за щось вхопитися, Берліоз впав горілиць, злегка вдарившись потилицею об бруківку, і встиг побачити у вишині, але чи справа, чи зліва — він уже не збагнув, — позолочений місяць. Він встиг повернутися на бік, скаженим рухом тієї ж миті підтяг ноги до живота, і, повернувшись, розгледів геть біле з жаху обличчя жінки-водія та її червону пов’язку, що мчить на нього з нестримною силою. Берліоз не скрикнув, але довкруж нього відчайдушними жіночими голосами заверещала уся вулиця. Водій рвонула електричне гальмо, вагон сів носом у землю, тоді зразу підскочив, і з гуркотом та дзвоном із вікон полетіли шибки. Тут у мозку Берліоза хтось у відчаї скрикнув: — «Невже?..» Ще раз, і востаннє, промайнув місяць, але вже розвалюючись на шматки, а потім стало темно.

Трамвай накрив Берліоза, і під ґрати Патріяршої алеї викинуло на брукований укіс круглий темний предмет. Скотившись з цього укосу, він заскакав бруківкою Бронної.

Це була відрізана голова Берліоза.

Розділ 4

Гонитва

Вщухли істеричні жіночі зойки, відсвердлували сюрчки міліції, дві санітарні машини відвезли: одна — обезголовлене тіло й відтяту голову до морґу, інша — зранену уламками скла красуню водія, двірники в білих фартухах прибрали уламки скла й позатрушували піском криваві калюжі, а Іван Миколайович як упав на лаву, не добігши до турнікета, так і зостався на ній.

Декілька разів він силкувався підвестися, та ноги його не слухали — з Бездомним сталося щось ніби як параліч.

Поет кинувся бігти до турнікета, тільки-но почув перший зойк, і бачив як голова підскакувала на бруку. Через це він так ошалів, що, впавши на лаву, вкусив собі руку до крови. Про божевільного німця він, звісно, забув і силкувався збагнути тільки одне, як це може бути, що ось він розмовляв з Берліозом, а за хвилю — голова…

Схвильовані люди пробігали алеєю повз поета, щось вигукуючи, та Іван Миколайович їхніх слів не сприймав.

Однак несподівано біля нього перестрілися дві жінки, й одна з них, гостроноса та простоволоса, заверещала над самим вухом поета другій жінці таке:

— Анничка, наша Анничка! Із Садової! Це її робота! Взяла вона в бакалії соняшникової олії, та літрівку об вертушку й розбехкала! Усю спідницю запаскудила… Вона вже лаялась, лаялась! А він, бідолаха, виходить, послизнувся та й виїхав на рейки…

З усього, що викрикнула жінка, до збентеженого мозку Івана Миколайовича вчепилося одне слово: «Анничка»…

— Анничка… Анничка?.. — забурмотів поет, тривожно озираючись. — Стривайте, стривайте…

До слова «Анничка» прив’язли слова «соняшникова олія», а потім чомусь «Понтій Пилат». Пилата поет відкинув і заходився плести ланцюжка, починаючи від слова «Анничка». І ланцюжок той сплівся дуже скоро й відразу привів до божевільного професора.

Даруйте! Та він же саме й сказав, що засідання не відбудеться через те, що Анничка розлила олію. І от прошу, воно не відбудеться! Ба більше: він прямо сказав, що Берліозові відріже голову жінка?! Так, так, так! Адже водієм була саме жінка?! Що ж це таке? Га?

Не зосталося навіть одробини сумніву в тому, що таємничий консультант точно знав наперед усю картину жахливої смерти Берліоза. Тут дві думки пронизали мозок поета. Перша: «Він аж ніяк не божевільний! Усе це дурниці!», і друга: «Чи бува не сам він підлаштував усе це?!»

Але дозвольте запитати, яким чином?

— А ні! Про це ми дізнаємося!

Доклавши превеликого зусилля, Іван Миколайович підвівся з лави й кинувся назад, туди, де розмовляв з професором. І виявилось, що той, на щастя, ще не пішов.

На Бронній вже засвітились ліхтарі, а над Патріяршими світив золотий місяць, і в місячному, завжди зрадливому світлі, Іванові Миколайовичу здалося, що той стоїть, тримаючи під пахвою не ціпка, а шпагу.

Відставний пролаза-реґент сидів на тому самому місці, де сидів іще недавно сам Іван Миколайович. Тепер реґент начепив собі на носа геть непотрібне пенсне[97], в якого одного скельця зовсім не було, а друге тріснуло. Через це картатий громадянин став ще огиднішим, ніж був тоді, коли вказував Берліозові шлях до рейок.

З похололим серцем Іван наблизився до професора й, поглянувши йому в обличчя, пересвідчився, що жодних прикмет божевілля в цьому обличчі немає й не було.

— Зізнавайтеся, хто ви такий? — глухо запитав Іван.

Іноземець набурмосився, глянув так, ніби вперше