Присмак волі - Володимир Кільченський

— Що то за жених оцей — без коня і без грошей?

Сніжки не долітали до весільного почту, але дітвора всім набридла, і один парубок відігнав юрбу дітлахів подалі, а ті подалися попереду до церкви. Позаду весільного почту жениха показався супровід молодої, який здалеку на білому снігу видавався неймовірно гарним та яскравим. Софійку почтом вели близько десяти дружок, і дітвора прожогом кинулась зустрічати наречену.

Парубоцький почет ще не дійшов до церкви, як із різних боків до них підлетіло майже два десятки яскраво одягнених вершників з уквітчаними стрічками вуздечками та стременами. Вони стишили ходу коней і по обидва боки стали супроводжувати молодого з боярами, які йшли пішим ходом, а частина супроводжувала молоду зі старшими дружками.

Закалатали церковні дзвони, у повітря піднялися птахи, які до цього часу спостерігали за цим дійством, і над усім Шаргородом залунав голосистий божественний передзвін, оповіщаючи всіх жителів про єднання двох душ — Олександра та Софії. Звідусіль до церкви стали збиратись люди: хто поспішав шляхом, а хто біг навпрошки по білій сніговій ковдрі, боячись прогавити щось незвичайне. Побіля церкви Санько з боярами зупинились, і всі шанобливо осінили себе хресним знаменням. Підоспів почет молодої, і вони також, щиросердно помолившись, підвели Софійку до Санька, а той, злегка вклонившись до всіх, узяв під руку наречену, і в супроводі старшого боярина Владислава і дружки Ярини вони підійшли до притвору церкви, де на них чекав отець Фрол.

Передзвін не втихав, і люди стояли перед храмом, із хвилюванням слухаючи ці чарівні звуки. Навіть дітлахи перестали сновигати поміж дорослими і, задерши голови на дзвіницю, дивились, як вправно орудує мотузками дзвонар. Нарешті закінчився передзвін і останній могутній розкотистий голос великого дзвона полетів у далечину як провісник початку таїнства вінчання.

Із відчинених дверей церкви долинав голос священика, і церковний хор виводив благочестивими голосами: «...Лишить муж батька і матір свою і приліпиться до жони своєї, та будуть двоє яко одним... Господи Боже, славою і честію вінчай...» Люди, обступивши притвор церкви, молилися та переспівували хором, а у декого на очах з’явилися сльози: давно після спустошення їхнього краю так величаво не вінчалися молоді...

Ядвіга стояла неподалік від притвору зі своїми родичками, міцно тримаючи вузлик із житнім збіжжям, і сльози самоплинно стікали з її очей. Радість за єдину донечку змінювалась смутком за чоловіком — хай би поглянув батько, як його донька виходить у замужжя та з яким почтом. Нарешті голоси у церкві стихли, і з неї вже стали виходити молоді — муж та жона. Ядвіга ледве не загубилася поміж людей, які прилинули до притвору, бо кожному хотілося побачити вроду молодої та якого вона має мужа.

Вона своєчасно протиснулася поближче до молодих, бо вже побачила, як розгублено видивлялася її Софійка, очікуючи посипання житом та материнського благословення на щасливу долю. Родички розштовхали людей, які заступали молодих, і мати старанно стала посипати житом та примовляти: «Дай боже вам скільки літ прожити, як у мене в пелені жита, а щасливих днів, яку полі колосків, та багато діточок, як на небі зірочок!» Знову почувся передзвін, і молоді, тричі чемно вклонившись матері та людям навкруги, пішли вперед поміж живого переходу.

Санько отямився, коли вже йшли із Софією, міцно взявшись за руки, а навкруги лунали привітання та побажання жити в любові та злагоді хоч сто років.

Далеченько відійшли від церкви і зупинилися, коли людей побіля них уже поменшало, Санько повернувся до бояр та запросив їх пригоститися, а Софія вигукнула до своїх дружок:

— Ходімо, дівчата, пригощати будемо вас за турботу вашу!

Підійшли до свого двору, а тут уже стояли люди, і Санько упізнав серед них Еффу. Підійшовши ближче, вони вклонилися гостям.

А через три медових дні Санько раніше, ніж зазвичай, тихо піднявся з сімейного ложа і, за козацьким звичаєм, спочатку пішов до свого Воронька, потім перевірив зброю. Після сніданку виїхав у напрямку фортеці...

Іван з Марією довго поглядали услід одинокому вершнику, а той усе віддалявся від них, не оглядаючись, та так і зник за вигином шляху. Іван крикнув Роману, що слід рушати, і два вози, підплигуючи на баюрах, покотилися на схід. Усі мовчали, кожен згадував останні дні спільної подорожі з Саньком. Дорога ще досить далека, і кожен хотів би бачити цього хлопця у своєму гурті, з ним усі почували себе безпечніше.

На шляху весь час натрапляли на ознаки швидкого руху війська. Знову валялися понівечені вози, кінські кістки, обгризені вовками, а подекуди — ще цілі мерзлі тулуби коней. По обіді стали неподалік від військового табору, і хлопці розжилися ще по одному колесу від воза. Тепер їхні вози виглядали так, ніби належали збирачам усякого непотребу. Тут містечка були більш людними, але місцеві у своїх розмовах виказували побоювання, що незабаром сюди завітають ті ж самі пани, і при цьому нарікали на гетьмана Хмеля. Він, мовляв, не захищає їхні землі, а подався у свій Чигирин.

Іван з Романом з усім погоджувались, і люди після розмов з ними пускали на ночівлю до своїх дворищ, а жіночкам дозволяли ночувати у натоплених хатах.

Після тижня, проведеного в дорозі, всі так виснажилися, що коли у Глухівцях добросерда родина запропонувала залишитися в них на якийсь час, всі після загальної ради погодилися, тим паче що в цьому селі був коваль, а коней уже треба було перекувати.

Іван із Романом ще затемна повели коней до місцевого коваля, а питати, де кузня, не було потреби, назустріч їм долинали