Присмак волі - Володимир Кільченський

Хлопець погоджувався з паном Миколою і радів з того, що на його весілля прийдуть бойові побратими. Нехай люди бачать, як козак одружується. Він подався на той край, де жив Владислав. Дружньо привітавшись, вони обговорили, як проходитиме дійство. Владислав пообіцяв, що буде за боярина, приготує й відповідне вбрання та запросить двох-трьох дружків для весільного почту.

Санько повертався назад окрилений, його сирітська душа жадала людської уваги та величання у такий важливий момент життя. Він уявляв, як іде до церкви у супроводі почту, і ЛЮД висипав на вулицю, щоб дивитися на славного козака, що одружується в їхньому містечку.

Санько у доброму настрої зупинив коня і, відвівши його у стайню, зайшов до хати. Ядвіга та Софійка вже чекали нареченого з вістями, і перш за все мати. Вона схвильовано запитала:

— Не відмовили люди?.. Ми ж безбатченки, а ти і геть сирота...

— Ні, усе гаразд, не відмовили... Усе робитимемо по чину та за нашими звичаями. Днями приїдуть сватати Софійку. Сотник Перевертайло буде за свата, — весело повідомив Сашко, а тоді, підморгнувши коханій, додав: — Софійко, якщо відмовиш — готуй гарбуза, а якщо згодна, то піч колупай та рушнички сватам готуй.

Софійка, лукаво поглядаючи на Санька, притулилася до нього і запитала:

— А в мене дівочий почет буде великий? Може, ми тільки з Яринкою удвох ступатимемо до церкви?

Санько загорівся від її близькості і, злегка відсторонивши кохану від себе, відповів:

— Сьогодні йдемо відвідати Яринку, і там ви остаточно домовитесь. Згодна?

Софійка радо цмокнула Санька у щічку і заметушилася по хаті, шукаючи гостинця для Яринки. Знайшовши якусь річ, вона глянула на Санька, весело промовила:

— Збирайся, йдемо зараз... Я вже так хочу її бачити. Ми хутенько!

Санько розвів руками і, поглянувши на сяюче обличчя Софійки, кивнув головою на знак згоди. Дівчина кинулася до вхідних дверей — сповістити матір, що вони йдуть до Яринки. Ядвіга поралася на подвір’ї біля живності, і коли щаслива донька сповістила, що вони з Саньком йдуть до майбутньої старшої дружки, посміхнулася і перехрестила Софійку.

Скоренько обоє щасливих молодят зібралися та подалися до Яринки по білому скриплячому снігу, на якому де-не-де виднілися відбитки людських та кінських слідів.

Яринка зустріла їх у своєму дворі.

— А я заходилася сніг прибирати... За мною вирвався з хати кіт Васько та й ліг біля дверей, а потім давай себе вмивати лапами! Цілий ранок красу наводив. Я відчувала — відвідини будуть, — весело примовляла Яринка.

Софійка прилинула до подруги і, не стримуючи сліз, сказала:

— З радощів прийшли до тебе, Яринко... Вінчатися будемо. Хотіла б я тебе бачити старшою дружкою.

Яринка від несподіванки відповіла не відразу, а потім, немовби отямившись, з радістю погодилася:

— Звичайно, Софійко. Я хоч зараз буду в тебе за старшу. Ти моя найліпша подруга!

І вони, обнявшись, стояли, а в обох з очей лилися дівочі сльози від невідворотності долі.

Зайшли в хатину, де було чималенько люду. З печі виглядали підлітки, а з-поза ширми виглянула старенька бабця і, привітавшись із молодими, заховалася.

Санько ще жодного разу не бував у цій хатині, тож із цікавістю розглядався навколо. Дві подруги, усамітнившись у дальньому закутку, стали енергійно про щось перешіптуватися. Мати Яринки присіла поряд із Саньком і стала розпитувати про Тхне життя-буття, цікавилася, коли обвінчаються. Дівчата не могли наговоритися, ідо Санька з печі вже позлазили дітлахи, осмілівши, повсідалися коло нього, а найменший, Стефаник, нахиливши голову, шепелявим голосочком попросив:

— Дядьку, кось-кось...

Козак посадив його на ногу і став гойдати — на радість не тільки малому, а й усім присутнім. І дітлахи вже сміливо доторкувалися до його шаблі та приміряли кучму.

Хоч як не гримала на дітлахів Яринчина мати, та вони «прилипли» до Санька. Дива та й годі!.. І коли дівчата, про все домовившись, піднялися з лави та стали прощатися, Санько з полегшенням зітхнув.

Яринка вийшла з ними на вулицю, щоб провести. Сяюча Софійка подала Санькові руку, і вони заспішили до хати.

Перед Водохрещем молоді, а з ними і Ядвіга говіли, приймаючи разом святе причастя, щоб уже опісля великого свята Водохреща обвінчатися молодим. Вечорами Софійка відправляла Санька у свій куток, де він готував нову збрую для Воронька та шив гарні чобітки для коханої. Мати із Софійкою передивлялися посаг нареченої і готували весільну сукню та прикраси. Дні швидко пролітали, і після Водохреща їм не було коли й угору глянути. Наближався жаданий час у житті Санька та Софійки.

У першу неділю після свята Богоявления всі піднялися з постелі ще задовго до сходу сонця, і Санько, впоравши Воронька, зібрався йти до весільного боярина Владислава Просяного.

— Софійко, зіронько моя, чекаю тебе в церкві після утрені на вінчання, — лагідно промовив Санько і, поцілувавши її, подався з хати.

У призначений час Санько в супроводі старшого боярина Владислава та ще двох парубків у гарному настрої йшов до церкви. День видався погідним та морозяним, під чоботами хлопців поскрипував ледь-ледь притоптаний сніг. Зимове сонечко, хоч і без тепла, але ласкаво осявало знаменний день. Багато людей не стали розходитися по домівках опісля утрені, а з цікавістю чекали обряду