Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко

— Бач, я ж казала! Микола Лавронович підвів голову від газети, глянув на гнівно-перелякану дружину поверх окулярів. Темні, кошлаті ї його брови нахмурились, по обличчю пробігла тінь тривоги, рука потяглася до вуса... Спитався:

— Що ти казала, моє серце?

Загребельна, замість відповісти чоловікові, гукнула в прочинені двері до дочки:

— Любко, а вийди бо сюди!

Скидала з голови швидкими, енергійними рухами товстий вовняний саморобний платок, що робив ЇЇ схожою на сову, — машинально скидала, прої щось інше думаючи. А як Любина вийшла з своєї кімнати (на плечах теж теплий шаль, бо в хаті було холоднувато, вона продовжила почату ще „на порозі" мову:

— Я ж казала, що так буде! Той поганець Перемітько жениться з Мітяїввою...

Любина поточилась і була б, може, впала, якби не вхопилась за одвірок. Голова їй пішла обертом, увічу потемніло. „То оце воно таки сталось!" — сконстатував хтось у її розслабленій свідомості. І той хтось немгав дмухнув на маленький вогник надії, що досі так уперто не хотів умирати блимав десь там у глибу її свідомости, — надії, що, може, він ще вернеться до неї... Адже останній раз, як вона до нього в конторку з-аходила, він говорив про випадковість його зустрічі з тією... кацапкою... А тепер... Вогник захилитався — погас...

— До мене підійшла Петренчихд, — вела мати свою жорстоку мову далі, обурення просто стрибало з її витріщених, гнівних очей. — Підійшла та й каже: „Чули? Ваш Перемітько жениться з сестрою директора заводу"... — „Ваш, каже, Перемітько"... Який він наш?

Вона плюнула спересердя. А потім як не кинеться до чоловіка, та вже крізь сльози:

— Чого ж ти мовчиш? Чому нічого не кажеш? Микола Лавронович тільки махнув розпачливо рукою.

І знов нахилився до газети. Тільки ж чи бачив там хоч одну

літеру?

— Це ж ганьба для нас! — кипіла стара, вже бігаючи по хаті, міняючи сльози на гнів, а гнів на сльози. — Ходив-ходив... дурив... А та дурепа каже: „Ваш"...

Любина підвела на матір повні болю очі:

— Мамо, навіщо ти це кажеш?

— Як навіщо? А хіба не правда? Хіба не ходив? Хіба не казав що йому в нас добре? А тепер, як побачив, що директорова сестра, плюнув у лице...

І знову закипіла гнівом:

— Ні, я йому цього не подарую! Піду до заводу й прилюдно вибатькую...

Любина злякалась:

— Ой, мамо!

Вона вже трусилася всім тілом, стримуючи сльози, стягала шаль на плечах, мов би захищалась від крижаного холоду.

Тепер уже не міг не обізватися й Микола Лавронович. Він підвівся з свого крісла (хоч газету так і держав у руці), навіть окуляри зняв>.

— Ні, ти цього не зробиш! — сказав твердо.

— Зроблю! Ось поназдивишся...

У старого засмикались нервово худі щоки, ворухнувся правий вус. на вилицях виступили червоні плями. Голос його задрижав, як він обізвався вдруге:

— Оханись! Чи ти хочеш наробити дочці ще більшої слави? Хочеш, щоб усе місто почало про це говорили?

Любина кинулася назад до своєї кімнати, і звідти зразу ж добулося її приглушене ридання.

Старі кинулися й собі туди. Любина лежала на ліжку ницьма, уткнувшись обличчям у подушку, а її плечі важко скидались — ніби розламувалися — від плачу. Нещасні батьки заметушилися біля вбитої горем дочки-одицачки, — тупцялися безпорадно. Бо що вони тепер могли зробити?

Як вони могли поправити непоправне? Мати навіть навколішки біля ліжка стала, щоб заспокоїти дочку, так обіймаючи... Нарешті Микола Лавронович догадався побігти по воду. Приніс — і так стояв із склянкою в рукаж. Уся його невеличка постать, у плюшевому „рахівницькому" піджачку, була втіленням безпорадности й розгубленосте... А Любина ж як припала до подушки, та й не відхлипне.

Аж нескоро Любина трохи заспокоїлась і хлиснула поданої їй води.

Важке горе скувало всю цю дружну родину міцними обручами. Доводилось тільки скоритись присудові долі...

У хаті стало зовсім темно насунулись важкі хмари. А дощ одноманітно й нудно торохтів у шибки, стікаючи по них поодинокими краплями-струмочками. Побіжить така крапля кривулясто, спиниться на мить, а тоді знов стрімголов униз.

Мати сіла на ліжко, притуливши до себе дочку, батько непомітно якось опустився на стілець, і так усі троє сиділи, мовчали, мимоволі прислухались до того, що творилось надворі.

...Вони в ЗАГСІ. Чудне почуття: звичайна канцелярська обстанова, стіл, засланий червоним, на стіні проти стола великий портрет Леніна, сонний службовець, — а все це хвилює. Рая одягнена в темнозелене пальто, сивим смушком оторочене, на голові самов'язна, із сивої вовни шапочка, а в ту шапочку сховане від міцного грудневого морозу її гарненьке (і миле-миле!) личко, шапочка робить ЇЇ голову схожою на голову дівчинки-підлітка. Але ж вона вже не підліток: вона вже по-справжньому заміж виходить! А її сріблясто-блакитні оченята так тягнуться до вродливого нареченого, так і тягнуться. Як квіти Петрового батога до сонця. Тільки носик почервонів від морозу...

Ніхто не сказав би, що: „сонце" менше хвилювалось. Але то десь там усередині, де серце чомусь так солодко завмирає, десь у голові, де думки дивовижно плутаються, наче не його, — зокола „сонце" цілком спокійне, його голос звучить нормальним баском, солідно, як воно й личить інженерові заводу ім. Петровського Павлові Перемітькові, людині з добрим становищем, що надалі має стати ще кращим — як це й випадає зятеві директора того заводу. І рухи в нього солідні, нешвидкі. А по'хил голови, з натяком на воло під чисто виголеним підборіддям — як у молодого бичка. Справжній тобі „стовп", на нього ця тендітна дівчина (ще дівчина') може довірливо спертися — він підтримає, не дасть упасти. І це на всеньке життя!

Тож вони