Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко

— А зрештою, не я ж її, ту ікону, там повісила. Це була стара, чорна ікона, що висіла в кутку ще з того часу, як ту школу збудовано. Перед нею постійно горіла лямпадка (сторож, дід Ягор засвічував), і до неї...

Тут Оксана спинилась. Побоялась уже сказати, що кожного разу, щодня, її учні перед початком! навчання й після нього1 проказували (один, черговий) „молитву перед навчанням" і „молитву після навчання". Бо тепер уже розуміла, що це був ще більший її „злочин".

А їй же треба було знов посаду вчительки здобути! І на Самсона надіялась, що допоможе...

— ...І якби хто сказав був, що не можна, то я б викинула... Мені та ікона не потрібна...

Самсонові ці її слова дали на розум, що ця сільська вчителька притьмом йому в обійми падає: хоч і попівна, а так легко ікон зрікається! Ради нього зрікається! Про те, що їй, може, треба було йому подобатись, що їй тепер просто ніде було дітися з дитиною, — він якось не подумав. Вирішивши вже твіердо цю гарну жінку поблизу затримати, він сказав:

— Тобі треба переселитись до міста, тут інший світ. Хочеш, я тебе влаштую вчителькою?

Оксана кивнула на знак згоди головою, подарувавши заразом йому таку запаморочливу усмішку вдячности, що він аж нестямився. Узяв слухавку й зателефонував до „Губнаросвіти..."

Українізація

Стародавні греки — пишуть історики — дуже б здивувалися, якби що хто сказав, що рідної мови треба вчитися в

школі.

Не абияк здивувалася й нова вчителька 36-ої міської школи пишнокоса Оксана Роговенко, як її покликано до „Наросвіти" й сказано, що вона повинна ходити на курси української мови. Еге, не абияк, кажемо, здивувалася...

Як?! їй ходити на курси української мови!? їй, що народилася й зросла в українському селі! А скільки вона грала в різних українських п'єсах — у „Сватанні на Ганчарівці", в „Кум мірошник, або сатана в бочці", в ,На перші гулі"! І вже чотири роки вчителювала в українській школі... Он і товариш, „завуч" металюрґійного інституту може посвідчити...

Дивувалася, протестувала. Та потім їй таки довелося скоритись. Правда, спочатку член державної комісії українізації, досить несміливий і миршавий безпартійний у вишиваній сорочці, спасував був перед її упевненим; тоном та — це особливо! — перед отим покликанням на одного з найвидат-ніших партійців м. Січеслава. Він бо хоч і українізатор і був один з того народу, що йому належала держава, але безпартійний таки залишався безпартійним, і минуле в нього було якесь жалюгідне, просвітянське, якщо не петлюрівське. А товариш же Ліпшиць ще й не просто партієць, а, кажуть, навіть у першій кінній товариша Буденного був (еге, „Буденного", а не „Будьонного'", як вимовляють це прізвище росіяни, не змя'гши переробити на „Буднічний"; він же сам зм'алку та, напевно, й його батьки з Сальщини вимовляли „Буденний"), — був товариш Ліпшиць у цій першій і, може, не одному „білополякові" пиндючну голову на славу майбутнього соціалізму шаблею ізчесав.

Але, рятуючи не так свій, як державної комісії престиж, українізатор несміливо запитав нову вчительку:

— А ви знаєте, що таке „папір"?

І тут гордій учительці-красуні довелося тільки соромливо посміхнутись, більше покладаючись на силу того чарівного усміху, як на знання: цього слова вона не знала.

— А „олівець"? — уже трохи сміливіше запитав миршавий чоловічок.

Ще дужче засоромилась наша красуня, чарівно спалахнувши: і це слово було їй невідоме.

— „Зшиток"? — задзвенів переможним дзвоном голос іспитовця.

Красуня [остаточно скапітулювала: цього вона теж ніколи не чула. І як висновок з цього:

— Позаяк ви, товаришко, не знаєте ні слова „папір", ні слова „олівець", ні слова „зшиток", аевентуально й багатьох інших, — по-прокурорському прорік українізатор (його миршавість майже зникла, він виріс, діявши іменем держави), — то, згідно з наказом...

...І внаслідок цього вчительку Оксану Роговенко приєднано доі чималого гурту інших таких же здивованих. Усім їм проказано текст на сотню слів, узятий із читанки „Стежка додому", виданої в Січеславі ще 1918 року за редакцією І. Труби. (Між іншим, ще тоді, як ця читанка була видана, дехто з українізаторів щиро обурювався, що цей редактор, закликаючи людей „додому'', тобто до української мови й культури, не змінив свого „московського" прізвища на „Димар").

Усі іспитовані зробили більше помилок, ніж було слів у тексті, тобто, конкретніш кажучи, понад сто, а це примусило комісію зобов'язати їх вивчати українську мову на курсах українізації. Зобов'язали, не зважаючи на особи — чи то була проста вчителька, чи „зав", — однаково всі мусили відвідувати одні з численних у місті курсів.

Оксана Роговенко вибрала курси при Січеславському мсталюрпйному інститут , і цей її вибір ще більше упевнив українізатора в наявності якогось зв'язку цієї нової вчительки з видатним партійцем Ліпшицем.

Не можна сказати, щоб самій Оксані Роговенко не було неприємно, що вона на цьому першому іспиті „провалилась". І вона пізніше запевняла тих, що були свідками цього „провалу", що це сталося якось видадково, бо вона, мовляв, ще й тоді прекрасно знала, що „папір" — це "бомага", "олівець" — „карандаш", „зшиток" — „тетрадь". Люди ввічі нічого не казали, а поза очі — не вірили. Бо де б вона могла раніш тих слів навчитися? Чи не в „московській" гімназії? А в „Сатані в бочці", в „На перші гулі" тих слів не було...

...Коли Оксана Едерше прийшла до своєї групи, вона ще раз не абияк здивувалася: у цій групі навчав товариш її молодих літ і земляк лататтянин Гнат Кутько. Але вияв цього здивування довелося їй відкласти на пізніше, бо вона спізнилася, а Кутько був зайнятий навчанням.

Бачила вона Гната давненько, та не було сумніву, що то був він: буряково червоне обличчя й кирпатий ніскартоплина, що його він сам (це в Лататті всі знали) не любив, і кучма чорного волосся — його гордощі. Залицявся й він до неї, та вхопив гарбуза. А як ще перед тим: він ходив