Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко
Зав'язував краватку перед дзеркалом! і бачив своє „пом'яте" від безсоння обличчя, прикрі припухлини під очима. Взагалі почував себе погано, аж нудило наче. В очах різало. Снідав без найменшої охоти, запихав їжу в рот, як солому чи щось інше таке без смаку, дарма що це була його улюблена яєшня з кільцями цибулі й кружальцями червоних баклажанів. Та ще й так: їв чи не їв та вже й годі. Дбайлива гог сподиня була навіть стурбована таким його їдженням, а як він виходив з дому, навіть вийшла за ним аж на ґанок. Висловила думку про погану погоду: мовляв, якась кваша, а не погода, хмари, змішані з туманом, осіння сирість. Чер'ез цю її дбайливість Перемітькові довелося вийти на вулицю, і тільки тоді, як вона, з огляду на погану погоду, сховалась у хату, ще раз повернутись на подвір'я. Щастя було, ш "" вікна, вікна від кухні, були з іншого боку, не з того, де дровник. Кинувся мерщій до дровника і, перехилившись за двен рі, взяв книжку там, де її звечора застромив був. Це, справді, щастя, що господиня, хапаючись, не побачила ЇЇ: краєчок її було видно.
Тепер він уже з усієї сили побрався на вулицю. Але ще десь треба було тую книгу покласти! Покласти так, щоб піз-йіше — як усе буде гаразд — і назад можна було взяти. Один паркан був трохи відхилений від цеглової стіни, і він туди, попереду оглянувшись, свою книжку запхнув, — під карниз, що міг її прикрити від дощу. Ще раз роззирнувся по вулиці
— чи ніхто не бачив.. Людей поблизу не було, тільки здаля біг якийсь хлопчак, із собакою наввипередки.
Забезпечивши себе так на випадок трусу і відчувши полегкість, Перемітько чимдуж кинувся через Соборний майдан, повз музей ім. Поля на проспект К. Маркса (колишній катерининський). Від музею проспект ішов униз — і йти було легко. Хоч часу було ще досить, але він брався майже підвігцем. Розумів, що не треба бігти — і біг! Коли ловив себе на цьому, свідомо придержував ходу.
Трамваї з бадьорим гудом і свистом доганяли його і спускалися далі вниз, та він волів іти пішки. І якесь чудне почуття було в нього: він ще живий і на волі, іде власними ногами, може навіть міняти темпи своєї ходи на власне бажання. Він наче хотів востаннє навтішатися тако „собіналежністю". Він же не міг, кінець-кінцем, не прийти туди, де цю „собщалежність" можуть у нього відібрати! У цій революційній країні всі люди належали не кому, як ДПУ, але до та-когої виклику, як він оце мав, їм може здаватися, що вони йдуть чи не йдуть кудись з власної волі, а „недрімане око" колишньої ЧК, а теперішнього ДПУ їх у цьому русі не бачить.
Така ілюзія собіналежности людини тепер, за НЕП-и, була більша, як перше. Але Перемітькова собіналежність була вже приречена. Він відчув, що його кинуло в піт від усвідомлення цього. Стріпнув головою, щоб повернутись до живої дійсности, до того, що він іще йде власними ногами.
І знов пішов без потреби швидше... На Садовій він ще здаля побачив вартового при дверях тієї страшної установи
— в казенній сірій шинелі, в синьому з червоною околицею кашкеті... (Гм, як колишній юнкер у царській Росії). За плечима стирчав шпичак рушниці з багнетом...
Але дев'ятої ще не було. Спинився в нерішучості: йти далі і там чекати, біля дверіей, чи, може, походити оподаль? Спинився на цьому останньому. Повернувся й пішов назад, удаючи зовні, що йому так треба. Один зустрічний скинув ря нього здивовано очима...
— „Чи не з їхніх, часом, службовців? — подумав Перемітько. — Бач як зизим оком накрив..."
Походив так деякий час — уздовж хідника, трохи під гору, туди й назад, туди й назад. Позирав раз-у-раз на годинник на руці. Коли вже було так, що можна було заходити, пішов рішуче й прямо на того вартового в кашкеті царського юнкера, в напрямі будинка, що його раніш обминав як найдалі, думаючи — як думають і решта мільйонів громадян СРСР, — що „недрімане око" його не бачить... (А от тепер виявилось, що його воно ввесь час бачило!).
Зокола будинок виглядав так, як і багато інших на цій же Садовій вулиці: цегловий, триповерховий, з багатьма вікнами. У цьому будинку — він чув раніш — містилася, либонь, невеличка приватна жіноча гімназія.
Показав папірця вартовому — білявому молодому кацапчукові. Той глянув сонно на чергову жертву тієї установи, що її охороняв, і кивнув мовчки головою: мовляв, іди.
Вузький довгий коридор, килимом засланий. Як у доброму готелі дореволюційного часу. М'яко, приємно йти. А обабіч двері, двері... Він ще не дійшов до потрібного йому числа одинадцятого, як з одних таких дверей вискочив зовсім молодий службовець, стрункий, з чорненькими вусиками, в синьому ґаліфе, в гімнастерці захисного кольору, підперезаний ремінним поясомі. Знов таки — як царський юнкер. Мав якісь папери в руках... Побачив пригноблену постать „відвідувача", — спинився, пронизливо „досвідченим'' поглядом „чекіста" глянув. Під чорними очима синці...
Перемітько показав папірця.
— Заходьте... я зараз...
Отже, це був той, хто його викликав! Отакий просто хлопчак, а перед ним треба тремтіти! Та ще й належав він, безперечно, до національної меншосте на Україні...
Двері кімнати були не зовсіме причинені, і Перемітько нерішуче туди зайшов. Невеличка кімната, з одним вікном, що дивилось на подвір'я, оточене іншими високими будинками, — якийсь колодязь — не подвір'я. А проте у вікно ще видно було волю. Якась жінка в протилежному будинку протирала зсередини шибку, робила це зовсім мирно, не зважаючи, очевидячки, на страшне сусідство. А втім, і ві самій кімнаті було по-людському затишно, тепло, без тієї холодної спрости, що була тепер надворі.
Але щось уже було, що стояло між ним: і тим „людським життям, що не дозволило йому сісти на порожній стілець біля єдиного в кімнаті канцелярського столу. Той стілець ніби запрошував його сісти, і Перемітько відчував, що й мав би себе тоді
