Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко
Серце йому почало страшення стукати, аж заважало дихати. Він же став віч-на-віч з новою справою, з новою небезпекою (якщо та, прихована, забулась)!
— Правда ж? — спитався вже прямо Сілін.
Перемітько відчув, як кров ударила йому в голову, а густа черво'нява, як у пійманого на шкоді школяра, залила йому обличчя.
— Буваю, але... — не міг він, так заскочений, не признатися. —
— Ну, от, — майже Віесело підхопив депеушник. — А коли ви кажете „але", то я вас теж розумію. Ви хотіли, мабуть, сказати, що в цьому нічого злочинного нема, бо УКП —це ж „Українська комуністична партія", а ДПУ теж комуністичне. І я цього не заперечую. І Авдієнко, і Дідич — щирі комуністи-інтернаціоналісти, як вони про це раз-у-раз на своїх зборах заявляють. Але... Тут я скажу своє „але". До них на збори ходять усякі люди... навіть автокефалісти. Сьогодні піде до церкви, а завтра до „укапістів". Чи не так?
Напружений тепер уже всіма нервами Перемітько сподівався, що той зараз скаже й про те, що й він сам, Перемітько б то, тдк робить — зустрічав митрополита Липківського — і до „укапістів" ходить...
— Чи, може, ви не згідні з цим?
Перемітько сказав, що й такі випадки не виключені.
— Ну, от бачите... І я думаю, що ви, як людина цілком радянська... Я підкреслюю: „цілком радянська"... Як людина цілком радянська, ви повинні допомагати нам таких людей знаходити... Ви глянули на мене так, ніби запитали: „Як допомагати?" Правда ж? А я вам скажу, як! Час від часу ви подавали б нам прізвища таких людей... Прізвища, ну, і часом характеристики їх... Яким, так би мовити, вони духом дишуть... О, ви знов дивитесь на мене так, ніби хочете мене запитати: „Чи не хочеш ти, голубчику, з мене, інженера й інтелігентної людини, зробити „сексота"? Не лякайтеся, товаришу, страшних слів: "сексот, шпигун, донощик"! У наших, радянських, умовах вони мають інше значення... н,е таке, як за царату. Це тіепер почесне звання таке, як „інженер", учитель'" „поет"... От і я, інтелігентна людина, майже з вищою освітою. Правда, обставини громадянської війни не дали мені змоги закінчити комерційний інститут, та я таки дечого там навчився... Але, як бачите, я працюю в ДПУ і не соромлюсь цього. Ба більше: я пишаюся щш почесним званням „чекіста", пишаюсь тим, що я стою на сторожі завоювань Жовтневої революції...
Він уже намагався ввесь час дивитися Перемітькові в вічі, не випускав його погляду, „гіпнотизував".
— Це б не забрало в вас багато часу. Я сказав би навіть, що вам не треба було б щоразу туди ходити, тільки коли б мали час і охоту...
Він помовчав хвилину, навіть оглянувся був ще раз у вікно (але знов нічого не сказав про погоду), а потім знов повернувся до своєї „жертви".
— Ну, так що ви на це скажете?
Ціла буря вихрувала в Перемітьковій голові. Стати „сексотом"? Виказувати на своїх друзів? А слідчий чекав.
— Ну?
...Усі знали досі його, як чесну людину. Старий Загребельний говорив з ним, як з рідним сином, і він мав би таких людей зраджувати? Ніколи! Ніколи в світі! Хоч би й смертю загрожували! Зціпив зуби, розімкнув їх і промовив хрипким голосом:
— Ні, я не можу...
Слідчий витріщив здивовано (роблено) очі-сливи:
— Не можете?! Сахаєтесь брудної роботи? А чого ж я можу? Я, мюже, теж волів би бути чистеньким інженером... Але хтось же мусить бути й на цьому важливому посту! І це називається „свідома радянська людина"! В такому разі мені ясно, що ми помилялись, коли вважали вас досі нашою, радянською людиною...
Перемітько мовчав. Зціплював завзято зуби й мовчав. Відводив від роблено-здивованих чи то „обурених" очей сладчого свій погляд, а той намагався його не відпускати.
— Бач, і в вічі соромно дивитись!
Раптом його погляд (це Перемітько спостеріг) упав на годинник на руці, і він підвівся. Мовив уже іншим тоном:
— То виходить, що я з вами тільки час по-дурному згаяв!..
Потім пішов з кімнати, а через деякий час увійшов інший такий, як він, юнак, мовчки підписав його дерепустку і сказав, що може йти.
Вискочив Перемітько на вулицю, як ошелешений, а в серці аж підстрибувала радість: „Вони про те не знають!..
Не знають!.. Не знають... А „сексотства" не накинуть, — чорта з два!"
Вони ж про те не знають! Аж хапався від щастя подумки за голову. Почуття було таке, немов він удруге народився.
Так, цей виклик вийшов йому на користь: він переконався, що його приховане минуле нікому в цьому місті невідоме... Нікому — крім: Мітяєва. Але на того в нього вже є спосіб...
Крила цієї переможної радости понесли його додому. Побрався знову пішки, хоч міг би їхати, — тим більше, що нагору було важче йти, як деред тим ішлося згори. Але оті крила ріадости-перемоги несли його легко... У цьому захваті він забувся взяти по дорозі „Історію України" Грущевського. Яке ж його було здивування, коли він у кухні побачив якусь чужу тітусю, ще» розмовляла з господинею, а на столі лежала... „Ілюстрована історія України" М. Грушевського! Виявилося, що цю книжку знайшов синок тієї тітусі на вулиці. А як це українська книжка (Гришко сказав, що українська, бо він в українській школі вчиться), то вона й принесла. Бож на цій вулиці тільки він один українець. Тож чи не його, часом?
Тільк'и він один? Кругом такі прізвища, як Дейнека, Шуліка, Вирва, сотні таких прізвищ, а українець тільки він один! ,
— Ні, це не моя,— сказав про книжку. — А втім, лишіть у мене: я спитаю інших знайомих українців — і... віддам...
Стара Загребельна була в неділю на чечелівському базарі, і,
