Святослав (укр.) - Семен Дмитрович Скляренко
І знову Феофано мовчала, бо не могла зрозуміти й збагнути, кому ж служить Вард і хто його послав до неї.
Аж тоді Вард Валент сказав:
– Тому проедр Василь послав мене сюди, василісо, сказати тобі, що він про тебе думає й дбає. Проедр жде, чим скінчиться повстання в Азії й що станеться в Константинополі. А тоді дасть тобі про все знати й допоможе… Жди, василісо. Тут, на Проті, є наші безбороді, я пройду до тебе завжди, коли звелить проедр!
Феофано зрозуміла, що в цій імперії, де вона живе, і де все робиться заради слави, честі, багатства небагатьох людей, і де небагато цих людей один одного вбивають, ріжуть, вішають, карають, мусить бути і такий, як проедр Василь…
Вона, здавалось, бачила його в цю хвилину: кощавого, непомітного, висохлого, з ласкавою посмішкою на лиці, тихим, приглушеним голосом, довгими, тонкими пальцями. Цієї ночі він, як і завжди, ішов Буколеоном, стеріг спокій василевса. «Василевс!» – Феофано посміхнулась, згадавши це слово. Ще вона подумала, що в цій імперії повинно бути і є місце саме для такої жінки, як вона. Це вона прикрашає й повинна прикрашати чорні її палати, залиті кров’ю опочивальні. Вона – квітка Пропонтиди, і зараз повинна терпляче ждати наказу свого спільника і друга – проедра Василя.
Феофано ступила вперед, взяла руку Варда Валента. Ця рука тремтіла. Вона доторкнулась гарячими своїми устами до його обличчя. Він був не безбородий.
5
Чорним вихором, бурею летів з дружиною своєю на південь від Києва князь Святослав. Поруч з конем князя Святослава, як і у воєвод і бояр його, а так само й у воїв, скакало ще по двоє-троє вільних коней. Вершники пересідали з коня на коня, спали по кілька годин перед світанком – і мчали далі й далі…
Не всі вої витримували. Дехто з них лишався в городах і селах полянських і в Угличській та Тиверській землях, щоб наздогнати князя згодом. На всьому скаку падали в полі коні, але вже іржали нові, – все ближче було до Дунаю.
У холодні осінні ночі вершникам було жарко, серед денної спеки їх остуджував зустрічний вітер, на світанні вони з’їдали черствий шматок хліба, увечері запивали його водою.
Коли вони виїжджали з Києва, їх було тисяч десять, а коли вже проминули Буг і Дністер, їх не зменшилось, а стало більше, бо навкруг була рідна земля і в цей важкий час голос князя Святослава чули тиверці й угличі.
Але не тільки там, де пролітав князь Святослав з своєю дружиною, гомоніла й вставала земля. Чим далі від Києва на південь мчала дружина Святослава, тим далі на північ, на захід і на схід йшла вість про те, що на Дунаї крешуть іскри мечі, до хмар летять стріли, болгарські бояри разом з гречинами ідуть всп’ять Руській землі.
І, як це буває перед великою грозою, коли стигне лист, скніють води, завмирає земля, так і в цей грізний час – скільки не їхала дружина князя Святослава, вона не бачила не тільки печенігів, а навіть їхнього сліду. Здалеку тільки було чути, як гула під копитами коней земля в степу. То печеніги тікали з улусами своїми на схід – до Дніпра, і на південь – до моря Руського.
Так і мчав князь Святослав з дружиною своєю – через землі Полянські, через дике поле, землі угличів і тиверців, усе ближче до Дунаю.
Коли ж до Дунаю лишалось півночі їзди, перед заходом сонця князь Святослав, що під знаменом своїм їхав попереду дружини, раптом зупинив коня.
Сонце заходило. На далекому обрії видно було сліпучо-багряне плесо ріки, сині гори потойбіч. За князем стояла, не розуміючи, чому вони зупинилися, дружина.
– До Дунаю вже недалеко, – сказав князь, – півночі їзди туди, півночі назад. Що там робиться, ми не знаємо, а знати мусимо. Нехай дружинники наші поїдуть до Дунаю, а до ранку повернуться. Дружина ж наша нехай спочиває, невідомо, що буде завтра.
І враз кілька вершників одірвались від війська, полетіли в багряне небо, що стелилось далеко над Дунаєм. Всі ж інші вої сходили з коней, розбивали стан без вогнів, пускали в попас коні, далеко на всі кінці – і від чола, і від озадку – послали сторожу.
Коли стемніло й на сході виплив червоний великий місяць, він побачив у полі стан князя Святослава. Розкинувшись на землі, поклавши під голови сідла, а під себе опони, лежала, спочивала дружина князя. Вона заробила цей короткочасний сон, за нею чорним слідом серед сірих степів стелилась дорога від Києва. Вона повинна була спочити, бо, може, завтра буде над Дунаєм великий бій. Дружина стояла на правді, і хоч, може, на когось з воїв уже чатувала близька смерть, але всі спали спокійно, міцно. І разом з дружиною своєю, поклавши під голову сідло, а під себе опону, заснув і князь Святослав…
Він прокинувся до світання, бо почув, як десь далеко в полі гуде під копитами земля. Сів. Прислухався. Схопився на ноги. Кінський тупіт линув з поля, від Дунаю. Їхало небагато вершників, вони мчали повним скоком.
Через короткий час вершники зупинилися в стані перед князем Святославом.
– Біда, княже! Учора болгари копієм взяли Переяславець. Вої наші стоять на березі Дунаю, ждуть тебе, княже!
Дружина князя вже була на ногах. Швидко світало, але князь велів людям поїсти. Сівши на опоні, він і сам поїв – шматок солоної конини з хлібом. По росах вої вели коней. З усіх кінців з голубих туманів виїжджала сторожа. Небо було чисте – віщувало сонячний день.
І, спочивши, а тепер поївши, сіли вої на коней, що випаслись за ніч, полетіла дружина на захід, до Дунаю.
Сонце ще стояло високо в небі, коли вони зупинили коней в очеретах лівого берега Дунаю, де на тихій воді стояли їхні лодії. І одразу ж почали переправлятись на правий берег, де було головне військо.
Князь Святослав зустрівся на високій кручі з князем Улібом, воєводою Свенелдом, вищою дружиною, розповів, що сталось за цей час у Києві, про смерть княгині Ольги, вокняжіння Ярополка, Олега і Володимира, про печенігів і зустріч з каганом Курею.
– Ромеї роблять чорну свою справу й тут, – почав Свенелд. – Уже, княже,
