Святослав (укр.) - Семен Дмитрович Скляренко
Але, стоячи над труною патріарха, імператор Іоанн зрозумів, що й справді Полієвкт робив мудро. Краще сидіти у Великому палаці одному вбивцеві, ніж двом. І, звичайно, краще тут не мати Феофано, яка вбила вже трьох імператорів.
Іоанн здригнувся: Феофано вбила трьох, так чому ж їй не вбити четвертого – його, Іоанна? Стоячи над труною патріарха, він старанно хрестився. Народившись, страх перед Феофано все більше полонив його душу. Звільнившись від клятви патріарху перед його труною, імператор Іоанн дав собі клятву ніколи не повертати в Константинополь Феофано і тоді ж подумав про Феодору. Вона не була красива – це знав Іоанн Цимісхій, у ній не було найменшої приваби – і це він бачив. Але вона – дочка порфірородного імператора Костянтина, вона василіса з народження, і біля неї він стає спадкоємцем слави Костянтина.
– Многі літа імператорам нашим! – кричали всі в соборі.
4
Недалеко від Константинополя, серед голубих просторів Пропонтиди, мов табун сірих чайок, що летіли через море, але стомились і сіли спочити, лежить дев’ять островів, які здалеку здаються одним великим островом. Ще з давнини їх названо Принцевими островами.
Чудові здалеку ці острови – з жовтими, червоногарячими скелями, що круто обриваються над голубими водами моря, із золотоверхими церквами й монастирями, з садами, рядами високих кипарисів, тихими затоками.
Але набагато більше, ніж кипарисів, є на цих островах могил. Споконвіку імператори Візантії вивозили сюди, а найбільше на один із островів – Прот[183], усіх тих, що були їм невгодні. Тут є монастирі з підземеллями, куди ніколи не сягає сонце, є скелі, з яких до води не долетить живою жодна істота, є затоки, яких не помітить найпильніше око… Через це імператори й закидали сюди своїх ворогів. Одних оскопляли, інших осліпляли, ще інших топили, а деякі докінчували життя в підземеллях. І ніхто, ніхто в світі про це не знав, – чудові здалеку острови, дивний Прот!
Саме тут, біля Проту, через день після вбивства імператора Никифора, пізнього вечора у тихій затоці став дромон. З нього на берег звели жінку з слугами й двома дівчатами. Це була Феофано.
Вона ніколи не була на цьому острові, але знала, що той, хто сюди потрапляв, живим до Константинополя вже не повертався. Та й сама Феофано веліла сюди вивезти десять літ тому п’ять сестер першого свого чоловіка Романа – звичайно, на смерть, довіку!
А все ж вона зійшла на крутий берег гордо, як і належить василісі, і до келії своєї, одним одно заґратоване віконце якої виходило на море, ступила зухвало. Тільки й того, що всю першу ніч не спала, ходила й ходила по келії, думала про втечу.
Феофано думає так не тільки цієї ночі, – вона ні на хвилину не припускає, що залишиться тут довіку. Самовпевнена, розбещена василіса вірить, що стала жертвою божевільного патріарха Полієвкта, що про неї думають і дбають імператор Іоанн і паракимомен Василь. У Константинополі залишились і мусять соцарствувати з Іоанном два її сини – Василь і Костянтин. Якщо ж Іоанн забуде, одцурається від неї, то їй допоможуть, вирвуть з Проту. Є брат імператора Никифора – Лев, син його і небожі, які Іоанна вважатимуть вбивцею Никифора і ніколи не взнають, хто скеровував його руку. Є у Феофано й те, що може все зробити у Римській імперії. Виїжджаючи на Прот, вона встигла взяти з собою і зберігає в келії великі скарби – золото, дорогоцінне каміння…
І ще одне, що відчуває Феофано, – вона була, є і довго буде найкрасивішою жінкою імперії. Вона дивиться у дзеркало і бачить себе – може, надто бліду, може, трохи сполохану, стурбовану, але молоду. Що тридцять літ для божественної Феофано, яка, до того ж, знає ціну своїй красі?!
Кілька довгих і надзвичайно важких місяців проводить вона в монастирі, який, ніби велетенська фортеця, із багатьма підземеллями, льохами, тайниками, ровами й валами, височів на найвищій скелі над морем. У цьому монастирі в різні часи й різними руками заточені були, осліплені, забиті багато імператорів, видатних людей та навіть патріархів імперії: імператори Михайло Куропалат, Лев з чотирма своїми синами, дід Феофано по чоловіку Роман Перший Лекапін. Тут сиділи в келіях і ті п’ять сестер Романа Другого, яких вислала Феофано. Тепер сюди потрапила й вона сама.
Це був похмурий, страшний монастир. Феофано тут оточують мовчазні безбороді ченці, що стежать за кожним її кроком, стоять біля дверей її келії й час від часу заглядають у заґратоване віконце у дверях, коли вона навіть спить. Ще за одним, також заґратованим, віконцем об круті скелі б’ється розбурхане Мармурове море. Очі безбородих пильнують за нею, куди б вона не пішла. Здавалося, Феофано нічого тут ждати, ні на що було сподіватись.
Але Феофано жде, вона надіється, що хтось прийде їй на поміч, визволить з Проту. І вона свого діждалась. В одну з довгих осінніх ночей безбородий, що вартував біля дверей її келії, коли все затихло в монастирі і Феофано вже збиралася лягти, раптово відчинив двері, увійшов до келії й погасив світильник.
– Хто це? – прошепотіла, затаївши подих, Феофано.
– Я твій друг і прийшов від твоїх друзів.
– Хто ж ти?
– Я – етеріот Вард Валент з Буколеону.
– Зажди, ти брат Льва Валента, що вбив Никифора?
– Я брат Льва, що вбив Никифора. Але Льва велів убити імператор Іоанн.
Феофано стало моторошно. В темній келії перед нею стояв Вард – брат етеріота Льва, який убив її чоловіка – імператора Никифора. Отже, це спільник її і Іоанна… Але Вард каже, що Іоанн велів убити Льва. Кому ж тоді служить Вард?.. «Тихше, мовчи, Феофано, – зціпивши зуби, веліла вона собі, – бо найменша помилка буде згубою. Треба ждати, що далі скаже Вард».
Вона швидко дізналась про те, що сталось: Іоанн Цимісхій усунув від царювання її синів – Василя й Костянтина, – мовчи, Феофано, мовчи! – імператор Іоанн вислав на острів Лесбос брата імператора Никифора Льва, а його сина Варда і небожів – у далеку Амазію; Феофано пізнала вдачу нестримного Іоанна; патріарх Полієвкт помер, і імператор змусив собор єпископів обрати патріархом ченця з Олімпу Василя, – Феофано намагається не пропустити жодного слова з розповіді Варда.
– А зараз, – тихо шепотів він, – Лев Фока з
