Святослав (укр.) - Семен Дмитрович Скляренко
Василік Калокір уявляв і те, що має статись після цього, – втім, думав про це вже не василік, а майбутній імператор Візантії: він сяде на Соломоновому троні, всюди посадить своїх людей, утвердить межі імперії, щедро заплатить князеві Святославу – сто, двісті, триста кентинаріїв, він дасть невелику дань і болгарам – навіщо йому сваритись з сусідами?
Далі ж, – майбутній імператор думав і про це, – він збере в скарбниці імперії багато, дуже багато золота, він скличе велике військо, яке охоронятиме імперію та її імператора, він, напевне, відмовиться платити болгарам дань, бо за що платити дань цьому грубому, варварському народові? Імператор Калокір стане на Дунаї, вийде в Понт, дійде до Кліматів, де його батько, як і раніше, буде протевоном і вже матиме до того часу численне військо…
Про те, що ж буде після цього, майбутній імператор Калокір боявся думати. Але подібні думки настирливо лізли йому в голову, і якщо не наяву, то в снах він бачив, як колишуться знамена імперії над легіонами, що стоять на берегах Понта евксинського, важким кроком рушають з місця, ідуть на Київ. І хіба може бути інакше? Адже князь Святослав і всі руські люди – вороги імперії?!
Патрикій Калокір бачив це спочатку в снах. Далі він почав думати про це вдень. Ще пізніше Калокір думав про це і вдень і вночі, не міг не думати.
Князь Святослав не був його другом, це Калокір відчув ще в Києві, коли почав з ним одверту розмову й обіцяв золото. Князь Святослав не став його другом і тоді, коли сказав, що Русь вирішила йти в Болгарію, і взяв золото. Князь Святослав не став його другом і в Болгарії, бо він проходив над Дунаєм не як переможець і василевс цього варварського народу, а як його друг. Так чиїм же другом був князь Святослав? О, звичайно, не другом патрикія Калокіра!
Патрикій Калокір мовчав. Втім, коли б він і хотів – йому ні з ким було б говорити. Усі – і князь Святослав, і його воєводи, усі оці вої руські, болгарські, серед яких ішов і Калокір, – чужі були йому, чужий був і він їм. Що ж робити далі? Невже батьки помилились, нарікши йому ім’я Калокір?[181]
Раптом сталось те, чого Калокір ніяк не міг ждати. На полі брані в Болгарії він почув, що імператора Никифора не стало і що на Соломоновім троні в Константинополі сів Іоанн Цимісхій. Цимісхій, багатий вірменин, – о, його добре знав Калокір! Диви, як швидко він зумів зробити те, про що тільки мріяв Калокір. Проте що поробиш – у нього були для цього і золото, і легіони, і сила. Це меткий, хитрий, зухвалий полководець, що зуміє, мабуть, і втриматись на троні! І коли сталось так, то хіба патрикій Калокір і батько його, протевон, не можуть щасливо жити під захистом цього імператора? Як же йому щасливо пройти між мечем київського князя і скіпетром імператора?
Патрикій Калокір знову відчув себе таким, яким їхав на північ з Константинополя, – василіком імператора ромеїв. Він думає тільки про одне: як дати імператору знати, що він, як було загадано Никифором, тут, з Святославом, але мовчав, поки був живий Никифор, а тепер подає про себе голос, від усього серця вітає нового імператора Візантії Іоанна Цимісхія, обіцяє вірно служити йому.
У довгі осінні ночі над Дунаєм василік Калокір складає листа, в якому пише про все це імператору Іоанну. Пізніше, знайшовши в Переяславці одного багатого вірменина Ізота, що в усі часи і навіть тепер торгував з візантійськими купцями, посилає цього листа імператору Іоанну. Незабаром Калокір одержує вість із Константинополя не від імператора, правда, але ж від його проедра Василя.
І тоді він починає діяти. Втім, хто про це може знати? Патрикій Калокір, що приїхав до Києва-города як василік імператора, став пізніше довіреною особою князя Святослава. Він поважає, вивчив навіть мову русів, розмовляючи з воєводами, тисяцькими і просто воями, він присягається, що любить Русь, болгар… Друг Калокір стоїть у чорному платні на березі Дунаю, вітер роздуває на непокритій його голові темне волосся, він дивиться вдалину, де вирує море, де сірі хмари низько нависли над обрієм. Він задоволений, і посмішка грає на його обличчі.
А увечері Калокір сидить у світлиці вірменського купця Ізота, якого ще кесар Петро назвав своїм болярином і якому почепив на шию золоту гривну. На столі перед ними чудове грецьке червоне вино, вони гризуть смачні царгородські ріжки.
– І як, Ізоте, боляри?
– Вони згодні зробити все, що велить імператор…
– Нехай збирають зброю, а зробимо ми все тоді, коли підійде військо кесаря Бориса.
– Добре, Калокіре!
2
Звела василіка Калокіра доля і з сином Ігоря, князем Улібом.
Ще змалку княжича Уліба дратувало й робило злим і хижим те, що Святослав був його старшим братом і, як старший, перший мав любов матері й пошану бояр з воєводами. Роздратування дедалі зростало й виросло в мсту. Коли Святослав став князем, Уліб думав і говорив матері, що згоден, аби не бути князем при князі, їхати на своє князівство – у Новгород або й Чернігів, Переяслав. Коли брат Святослав рушив примучувати в’ятичів, а потім на брань з хозарами, князь Уліб нетерпляче ждав… що Святослав, як і батько їх Ігор, не повернеться з походу.
І знову зрадів і втішився князь Уліб, коли почув про майбутню брань з Візантією. О, від матері своєї й ще багатьох слів і купців князь Уліб знав, які дужі імператори ромеїв, яке велике й міцне в них військо – з кораблями, страшним грецьким вогнем, – і тому думав, що запальний і твердий Святослав з цього походу живим не прийде.
Князь Уліб мріяв і про те, що має бути потім, як він утвердить і триматиме мир із Візантією… А чому справді, думав він, не бути миру між імператорами і князями Русі? Християни вони, християнин і він – князь Уліб…
Але Святослав розбив усі мрії брата свого. Як великий князь
