Сибіріада польська - Збігнєв Доміно
— Як один раз вже сюди прийшов, то й другий раз може спробувати. А як оскаженіє, то на коня нам кинеться. Треба пильнувати... А ти, хлопче, в разі чого, як тільки мішку побачиш, не чекай, аж близько підійде, тільки стріляй! Для острашки, вгору. Повинен відійти. Бо якщо б у нього попав, а не вбив, ну то нам кінець: хату нам розвалить як ніщо!
Сташек зарився в сіно і наглядав. Біля нього Сєрко спокійно пережовував сіно. Ніч була тепла. Місяць новий, отже темнувато. Трохи та темрява бентежила Сташека, бо ведмедя міг своєчасно не помітити. Розраховував на коня, його слух і нюх. Сто разів продумував, як поводитиметься, коли з темряви винирне звір. Присовував рушницю ближче, витріщував очі в темряву. В кімнатці давно вже всі заснули. Навіть тут чути було голосне хропіння дідуся Микишки. Сташек задрімав мабуть на секунду, а може тільки задумався? Пирхнув кінь, зашелестіло сіно. Немов біла примара постала біля нього Анюта.
— Духа налякався? А це я... Посунься трохи.
Всунулася до його теплого сінного лігва. З розпущеним на ніч волоссям, у довгій білій сорочці. Напівлежали тісно одне біля одного. Сташек поволі опам’ятовувався. «Що їй знов у голову прийшло, чого тут хоче...»
— Якось спати не можу... Подумала, піду до Сташека, разом того ведмедя припильнуємо. Не гніваєшся, що я прийшла?
— Ти що...
Мовчали. Вклалася більш зручно, дивилася на небо, по якому мчали легкі хмари. Било від неї жаром. Почував себе дивно. Присів, щоб у такий спосіб придушити чоловічу жадобу, яка раптом починала йому про себе нагадувати. Сягнув за рушницею.
— Микишка говорив, щоб у разі чого спочатку для острашки стріляти. Але я стріляв би прямо у ведмедя, трах! І вже його нема...
— Дай спокій з ведмедем. Віянь краще на небо... Зірка саме впала, мабуть, людина вмирає, так говорять... Скільки тих зірок нападало, а все їх незліченна кількість на тому небі. Зірка падає, людина вмирає...
Анюта раптово піднялася, взяла його під підборіддя.
— Скільки тобі, власне кажучи, років?
— А чи це має значення? Ну, ну шістнадцять уже минуло. Я також невдовзі піду на війну.
— Боже, який ти ще малюк! Не смій при мені більше так говорити: «На війну піду!» Гляньте на нього! Він, і на війну...
Обняла його й міцно притулила. Пахла полином і свіжим молоком. Сташек чув, як б’ється її серце, відчував твердість грудей. Цілувала його по всьому обличчю. Її нетерплячі шершаві долоні зсунули йому з плечей сорочку, зсовували штани. Дихала важко, уривчасто. Схрещувала відірвані слова разом з солоними поцілунками. Поплакувала.
— ...смерть на війні, смерть... кулька в білий лоб попаде, серденько заб’є... ручку, ніжку відірве... уб’ють тебе на війні, любонько... а тобі тільки життя писане... що маємо з тобою з того життя, яблучко ти моє неспробуване...
Здерла з себе сорочку. Її гаряча долоня торкнулася до Сташекової властивості, яка віддавна була вже тверда, готова. Спочатку пасивно піддавався її пристрасній шаленості, щоб через хвилину включитися до того поспіху взаємного жадання. Голі сплелися, скотилися в сінну обкутину, а тоді, забувши про цілий світ, Анюта раптово ввела його набухлу пульсуючу чоловічість між свої широко розставлені стегна...
Проснувся напівпритомний, заритий у сінних бебехах. Вразив його ясний світанок.
Протер очі, чуприну, виплюнув крихітки сіна. Анюти біля нього не було. Опритомнював. Почував себе по-дурному, неприємно і навіть налякано. «Мабуть, мені це все приснилося...» Але ні. Був голий і дивно наболілий. У поспіху, боючись, що будь-якої хвилини хтось вийде з хатини і побачить, у якому він стані, відшукував і натягав на себе одежу. Ще змагався з сорочкою, коли вийшов дідусь Микишка і за рогом довго справляв ранкову потребу.
— Ну як ніч? — запитав Микишка, але не чекав на відповідь, тільки заслонив рукою очі і дивився на сонце, що сходило. — Червоно сходить. Якраз своєчасно ми закінчили, бо, як не дивись, кожну хвилину лине дощ. Може, навіть сьогодні. Треба збиратися додому.
З хати почали вилазити заспані, скуйовджені і позіхаючі баби.
— Що, Анюта води ще не принесла?
— Мабуть, за нею пішла. Нема її в хаті...
Микишка порався, розпалюючи вогнище. Сташек вивів Сєрка з обійстя.
— Іду напоїти коня.
— То поквап її там з тою водою.
«Поквап, поквап...» Після такої ночі Сташек не дуже міг собі уявити першу зустріч з Анютою. Ніч ніччю, день днем: що їй сказати на привітання, як глянути в очі?
Ріка диміла ранковою імлою. То тут, то там плескалася риба. На другому, ледь видному березі попискували кулики, квакали скандальні качури. Анюти над рікою не було. Може, розминулися? Кінь пив воду довго, кількома заходами. Сташек зняв сорочку і вмився до пояса. Губи в нього були опухлі, підкусані.
Коли повернувся, баби кинулися до нього з претензіями, питаючи про Анюту.
— Я думав, що іншою стежкою повернулася. На водопою її не було.
Якась
