Сибіріада польська - Збігнєв Доміно

А другого фронтовика, Саньку Погребіхіна, за вбивство корів арештували. Враховуючи його тяжку інвалідність, фронтові заслуги, ну й те, що ані шматка м’яса не взяв собі, тільки все пішло в їдальню на прохарчування для цілого голодуючого радгоспу, дістав за ті ялівки два роки табору. До арешту конвоювало його двоє міліціонерів, серед них Ковальов, той самий, який дурів з його Маруською, коли Санька воював на фронті. Санька, хоча для бадьорості випив, говорив тверезо, поголився і на військову блузу причіпив дві фронтові медалі. Своїх незліченних малюків у біляві чуприни обцілував і без будь-чиєї допомоги зручно скочив до воза.

— Ну, земляки, до побачення! Не журіться про мене. Ми повернули з фронту, то й з каталажки також повернемося!

Баби схлипували. Діточки бігли за возом. А Маруська плакала на весь голос:

— Ой Санєчку, татуню ти наш, кормителю єдиний, як ми, сирітки, без тебе тепер будемо...

То знов проклинала, мішала з багном міліціонерів, а вже особливо завзято атакувала свого недавнього коханця. І ледве Ковальова з коня не зірвала. Той відганявся нагайкою, а потім дав спокій і вирвався вперед.

Новий управляючий скликав на збори всіх здатних до роботи. Зійшлися баби і малолітні хлопці. Після повернення з фронту Астаф’єв весь час держався по-військовому. Тепер також стояв перед прибулими у військовій блузі, у чоботях з халявами. Сташеку видався, як дерево, обтесане від гілок з одного боку: чорна пов’язка на сліпому правому оці, пустий правий рукав всунутий за пояс...

— Я знав, баби, що в нашому радгоспі погано, але як собі все докладно оглянув, то сьогодні знаю, що є ще гірше... Про трактор можемо забути: заржавілий, без частин. А якщо його навіть відремонтувати, то нафти не маємо. А які коні? Циган кращі продає: сили в них жодної, а мають плуги тягнути, землю орати... Весна, баби! Якщо навіть щось засіємо, то біс знає, чи буде у жнива, що збирати, бо вже зо два тижні ми запізнилися. А й зерна для сівби, як кіт наплакав. Чотири мішки картоплі на садіння... Що то є? Нічого, тільки сісти і плакати. Та ще від мене яка допомога, самі гляньте, що від мене після тої війни залишилося? Навіть розпірки сам собі застебнути не можу.

— Розпіркою не журись, Іване, найважливіше, те, що в розпірці, тобі залишилося!

Баби сміялися. Іван скривлював в усмішці покалічене, стягнене шрамами обличчя.

— Ти, Іване, тільки добре нами управляй. Говори, від чого маємо починати, а ми вже якось самі дамо собі раду.

— Недооцінюєш нас, Іване Івановичу. Ти, мабуть, найновіших наших частушок не знаєш:

Хлопцям Астаф’єв дав коней. Сташек дістав Сєрка, працьовитого і спокійного чалого коня. За Сташековим плугом ходила Нюрка. І майже безнастанно випитувала його про Бронека Шушкевича.

Так як його просила, написав за неї листа до Бронека на фронт. А що не мав адреси його польової пошти, поставив номер такий, як до батька. Але тиша. Відповіді від Бронека не було.

За того листа Гонорка Ільницька його атакувала:

— То правда, Стасю, що ти листа тій Нюрці до Бронека Шушкевича писав?

— Просила мене, бо хотіла польською мовою, ну то написав.

— А то ще руська б..! По цілому селу літає і вибовтує, що того свого найдуха буцімто має по нашому Бронеку... Що саме тобі до нього казала написати?

— Пані Ільницька! Що мені казала написати, то я і написав. Просила, щоб я нікому не говорив, ну то як я тепер!

— То навіть мені не скажеш?

— А що я повинен говорити. Зрештою, що мене то все обходить!

— Але тільки скажи мені: про ту дитину йому писала?

— Пані Ільницька!.. Ну писала, писала!

— Ти дивись, яка зараза! Я вже їй напишу! Гляньте на неї, дитину від Бронека має!.. А з тебе то також кращий фрукт, щоб будь-якійсь там листа писати, Бронеку на фронті морочити голову...

Ночами треба було пасти коней. Хлопці пасли їх по черзі. Виганяли коней у присмерку, а приганяли в село разом зі сходом сонця, щоб встигли на роботу. Пасли коней найчастіше на запущених, зарослих зерновими самосійками і соковитим пирієм радгоспних полях.

Напрацьовані вдень, зголоднілі коні охоче бігли клусом на нічні пасовиська, нетерпляче покусуючи по дорозі випадкову траву. На місці, заки заспокоїли перший голод, паслися спокійно. Лише від півночі добиралися групами, клали на себе голови і ситі дрімали. Часом тільки, налякані якимись відгомонами з поблизької тайги, форкали і застерігаюче іржали. Перед ранком знов паслися. Гірше, коли ніч