Сибіріада польська - Збігнєв Доміно
Та ніч була винятково тепла і ясна. На великому сонячному диску Сташек легко видивився казкові силуети пана Твардовського. Сумно всміхнувся на згадку тої легенди. Сидів у заглибленні прилісної ущелини, роздував тліюче вогнище. Коні паслися спокійно. Біля нього скубав траву Сєрко. Сташек і його кінь тієї ночі чергували. У першу таку самітню ніч біля коней Сташек почував себе ніяково: відгомони нічної тайги, форкання коней, стукіт копит у темряві. Але поволі до всього можна звикнути. Лише зі сном Сташек усе ще не міг дати собі раду. Час від часу ловив себе на тому, що саме задрімав. Зривався наляканий, дивився, чи табун пасеться на місці, і щоб струсити з себе сон, робив невелику пробіжку.
Та ніч, як вже згадувалося, була ясна й тепла. І тільки починалася. Від недалекого Булушкіно долинали знайомі відголоси вечірньої возні. Баби щось собі співали. Але поволі все затихло. Тріскав вогонь. Біля вогню вночі людина дещо сміливіша. І коні також. Люблять пастися поблизу і біля вогнища подрімати. Раптом Сєрко коротко заіржав, підняв голову і стриг вухами у напрямку тайги. «Що ти, конику, там видивився?» Вовки влітку не грізні. Ведмеді, правда, у нічній тайзі часом волочаться, але поблизу Булушкіно вже давно їх не бачили. «Може, якийсь кінь відбився від табуна? Треба буде порахувати». Прислухався у тому напрямку. «Мабуть, хтось йде!» Занепокоєний встав на всякий випадок і у ясному місячному сяйві пізнав... Любку!
— Хотіла налякати тебе, тому з тайги виходила, а той саме мусив заіржати! Я бачила, як ти вчора гнав через село коней, тому подумала, що, жартуючи, піду й тебе полякаю. Не заважаю?
— Таке питаєш!
Сташек зробив їй місце на брезентовому плащі. Зручно розсілася, мимовільно простягла руки до вогнища. Сташек докинув жменю сушняку. Хоч ніч була світлою, полум’я півтінню блукало дівчині по обличчі.
— Хоча й ніч, а видно, як удень. Любиш місяць?
— Волію, коли світить, коні тоді не погубляться.
— Дурний! Я не про це кажу, що тоді краще видно, лише про нього, про місяць. Саме про нього, про те велике колесо. Яке зараз над нами по небі котиться. Бо я люблю місяць. Коли світить, просипаюся часом серед ночі, підходжу до вікна і дивлюся.
— То, може, ти лунатичка?
— А що це таке?
— Лунатиків буцімто місяць може навіть на дах вивести. А вони собі сплять. Ходять собі по тому даху і самі про це не знають.
— Дурний! Лунатичка... Може собі думаєш, що то місяць мене до тебе привів?
— Нічого собі не думаю. Зговорилися про цей місяць і тільки. Зрештою, якщо хочеш знати, то й мені місяць подобається.
— А знаєш, чому я так направду до тебе прийшла? Не вгадаєш. Попрощатися прийшла, Стасю.
— Попрощатися!?
— Виїжджаємо з мамою з Булушкіно. Назавжди... Якщо Астаф’єв дасть нам підводу, то вже, може, навіть у неділю. Дядько Коля забирає нас до Іркутська. Він там є директором госпіталю. Написав листа, щоб до нього приїхати. Для мами якась робота у госпіталі знайдеться. А я, пише дядько, могла б там вчитися. Іркутськ — велике місто, не той світ, що тут... Ну й мама вирішила, їдемо. Мама каже, що робить це для мене. А я собі про неї, про її здоров’я думаю. Будь-що-будь, Стасю, виїжджаємо. Ну то я подумала собі, що піду попрощатись з тобою, бо невідомо, чи інша нагода трапиться. Зрештою мені соромно так по селі бігати і спеціально тебе шукати. І так вже дівчата з мене сміються, що я буцімто за тобою ганяюся.
Говорили тої ночі про все, наговоритися не могли. Коні паслися спокійно. Великий місяць котився до заходу. Від сходу небо міняло кольори, сповіщало вчасний світанок. Вогнище пригасло. На траву осідала бадьора роса.
— Холодно мені стало.
— Невдовзі світанок, вранці так завжди.
— А тобі буцімто не холодно? Присунься ближче, разом укриємося.
Укрилися з головами, заслонились брезентовим плащем від світла. Грілися приспішеними подихами. Несміливо, немов мимоволі і неохоче, щораз ближче тулилися одне до одного. І невідомо чому, розмовляли уриваним шепотом.
— Стасю, скажи мені правду... Ти вже цілувався коли з якоюсь дівчиною?
— Один раз... Якось так вона мене поцілувала. Подруга тільки.
Сташеку пригадалася Здіська. Любка зітхнула:
— А я ще не цілувалася. Ні з ким...
Притулила розпалене обличчя до його обличчя і мимоволі, лоскочучи його волоссям, незграбно шукала його губ. Відповів так само жадібно й незграбно, зштовхнувся міцно з її губами, аж відчув злегка солонуватий смак крові з розбитих ясен. Цілувалися довго, до втрати подиху. Тулилися одне до одного усім тілом. Сташек відчував, що з ним діється щось дивне, щось, чого зовсім не вмів опанувати, щось, що трапилося йому з дівчиною
