Сибіріада польська - Збігнєв Доміно

— А якби так самому поволі на захід їхати? Адже наші території вже звільнені від німців. Що нам тут гайнувати, коли там наші доми на нас чекають.

— Саме чекають! Українці, мабуть, усе пограбували. А якби ти навіть хотіла рушити тепер на захід, то яким способом у поїзд сядеш? Хто тобі дасть дозвіл? Хто тебе з роботи звільнить, якщо за саме запізнення на роботу недавно з нашого барака двох жінок на півроку в таборі праці зачинили. Не пожаліли, що чоловік на фронті, діти без опіки залишаються.

Гонорка вперлася!

— Якщо ми вже тут є, то чому нам не полазити по різних відомствах, про повернення до Польщі позапитувати?

Почали від НКВС. Гонорка трохи боялася, щоб їх знов за будь-що не зачинили, але лише у всевладний НКВС вірила.

— Ті чорти нас з Червоного Яру вивезли, увесь час нас пильнували, руські паспорти нам всовували, то хто як не вони будуть краще знати? А хай вони згорять, ідемо, Стасю, хіба нас тут не пожруть.

Постукали у хвіртку. Вартовий прочинив віконце і слухав, як йому пояснювали, що вони поляки і конче мусять зустрітися з начальником, бо справа в них важлива. Казав їм чекати і ляснув віконцем. З півгодини чекали, заки їх впустив. Розмовляв з ними якийсь цивільний з нервовим тиком: щохвилини шарпав головою то в один, то у другий бік. Може тому ходив туди й назад по тісній, задимленій кімнаті. Гонорка говорила, Сташек трохи перекладав.

— Закінчили?

Цивільний зупинився і, о диво, його голова знерухоміла, тик вщух.

— Ну то я тепер скажу вам своє. Війна триває? Триває. Що тепер є найважливішим? Найважливішим тепер є добити фашистського звіра. І ми його доб’ємо. А лише тоді, після війни, усі інші справи будуть вирішуватися радянською владою. Ясно?

— Адже в газеті пишуть, що Червона Армія разом з нашим військом дійшла до Польщі. То чому ми туди не можемо повернутися?

— Правда! І далі наші війська йдуть, як таран! Незабаром до Берліна дійдемо.

— Мій чоловіку польськім війську служив, загинув на фронті, о, прошу, тут є «похоронка».

— Похвально це, жінко. Співчуваю вам... Але то нічого не змінює. Принаймні на сьогодні. Війна закінчиться, тоді радянська влада всім іншим займеться. Можливо, вами, поляками, також. Працюєте?

— Звичайно, у радгоспі «Сибіряк».

— Ну і дуже добре. Працюйте далі по-стахановськи, вносіть свою лепту до швидшої перемоги. Чекайте спокійно кінця війни, а про інше хай у вас голова не болить. І хай вам часом в голову якісь дурні задуми не приходять! Воєнний закон жодної самоволі не підтримує: наприклад, самовільне залишення праці або місця проживання, не кажучи вже про мандрівку до прифронтової зони. На це дозволу ніхто вам не дасть...

Ільницька так рознервувалася, що до військкомату вже не хотіла зайти.

— Як НКВС до Польщі повернутися не дозволить, то хто тут інший щось може?

— Але військкомат то є військо: НКВС на війні не воює, то звідки може знати, що там на фронті діється? А як військо дасть нам «розписку» і дозволить повертатися?

— Якраз! Як хочеш, то йди до них сам. Полажу собі по базарі і за годину, ось тут, біля цих воріт чекатиму на тебе.

Правду кажучи, Сташеку було незручно йти у військкомат самому. Але то була тільки його найпотаємніша справа. При вході затримав його злегка кульгаючий черговий сержант, з червоною пов’язкою на передпліччі.

— Чого?

— Я хотів запитати...

— Скільки тобі років?

— Ну, ну, шістнадцять...

— Тікай з-перед моїх очей. І то вже! Шістнадцять років! Скоро з дитсадків почнуть до нас зголошуватися. Я вже вас знаю, ніщо, тільки фронт вам у голові!

У цю хвилину підійшов якийсь офіцер з чорною пов’язкою на оці.

— У чому тут справа, Селіванов?

— Доповідаю, товаришу майоре, шістнадцять років тільки має, ну то його виганяю. Незадовго дитсадківці...

— Почекай, Селіванов... Чого хочеш, хлопче?

Сташек витягнув із-за пазухи фронтового листа від батька і подав майору.

— Вже півроку, як батько не пише... Він у польському війську, на фронті...

— Ти поляк?

Сташек кивнув головою. Майор оглядав листа, голосно читав номер польової пошти.

— Листи з фронту довго йдуть... Ти знаєш, де твій батько може вже бути? У Варшаві, ріку Віслу форсує. Вчора було найсвіжіше повідомлення з фронту. Незабаром разом з твоїм батьком цілу Польшу визволимо, до Берліна дійдемо... По польовій пошті не вдасться зорієнтувати, де є солдат. Не журись, хлопче, батько напевно напише. Матері, сім’ї скажи, щоб не журилися.