Музей покинутих секретів - Оксана Стефанівна Забужко
Він мене обволікає своєю мовою, Вадим, — як димова хмара маріхуани. Я не маю чого йому заперечити: я справді не знаю всіх тих укритих пружин великої політики, на інтимне знайомство з якими він цілий час слизько, боком — не вхопиш, а проте заразом і прозоро мені натякає, не маю жодних логічних милиць, на які могла би спертися, щоб розігнати весь цей словесний дурман, — я тільки чую в тому всьому якусь фундаментальну неправду, і цей гіпнотичний кокон, яким він обсновує мене звідусіль, паралізує мені волю — ніби однімає в мене владу над власним тілом… Біфуркаційна точка, вистрілює в голові фраза з Адіного лексикону: от у цій точці кобіти перед ним і роздягаються. Або — або посилають на фіґ.
І так, ніби Адьо дивиться на мене збоку (а я запасаюсь, чим йому похвалитися потім удома!), я імпровізую хриплий грудний смішок, — у пустому залі він звучить не так змовницьки, як виклично:
— Нащо ти мені це все розказуєш, Вадиме?..
Ах, який погляд у відповідь!.. Пристрільний, чоловічий, прямою наводкою — сказитися можна.
— Тобі нудно? — різко міняє темп.
— Ні, але ж пізно вже…
Починає грати стишена музика: «Hotel California», інструменталка. Мабуть, Машенька ввімкнула. Мабуть, так тут заведено: на десерт умикається музика. Мобілізує в об'єктові охмуряння потрібні комплекси почуттів. Як у собак Павлова.
— Ти кудись поспішаєш?
— Просто, втомилася…
— Нічого, завтра одіспишся. Тобі не на роботу не вставати? (— Such a lovely place, such a lovely place, such a lovely face…)
— Прошу?..
— Ну, ти ж звільнилася, більше на ТБ не працюєш. Ніде зараз не працюєш. Хіба не так?
У-упс!.. Мов літак провалюється в повітряну яму. Мимоволі роззявляю рот: оце-то хватка у чувака!.. Можна зрозуміти, на що повелася Влада, — та ще й на контрасті після Катрусиного батька, нинішнього австралійського кенгурофіла, який увесь їхній шлюбний період провів на канапі перед телевізором…
— Яка поінформованість. То ти не тільки про конкурс краси довідки наводив?
— А ти маєш щось проти? — він скромно сяє: завжди приємно опустити ближнього, щоб не дуже заривався.
— Міг би спитати і в мене, жодної таємниці тут нема. Чи ти гадаєш, що я могла б там і далі працювати? Знаючи, чим вони займаються?
Сама чую, як слабо це звучить: я наче виправдовуюсь. У цій грі, як у всякому бізнесі, не важливо, що, не важливо, як, важливо — хто перший. Виграш у часі — це, автоматично, виграш у позиції. Вадим мене випередив, узнавши про моє звільнення за моєю спиною, — і от уже я змушена перед ним виправдовуватись, і моя перейнятість тим мерзенним конкурсом краси вже теж виглядає не зовсім чисто (помста екс-роботодавцям?), і він дивиться на мене, як той дніпродзержинський шиз: ніби знає про мене якесь паскудство, од якого я вже не одмиюся. Як кажуть в американських фільмах, з цієї хвилини все, що ви скажете, може бути використано проти вас. З цієї хвилини Вадим нічого мені не винен: моральна перевага тепер по його стороні. А мені лишається хіба поаплодувати йому за блискуче розрахований таймінґ — і слухати, що він ще для мене вготував: тепер це вже більше не моє інтерв'ю, не я тут ставлю питання, ролі помінялися…
— І що ти збираєшся робити далі? Маєш уже якісь варіанти?
— Не знаю, ще не думала.
— А ти думай. Час не жде. Переформатування медійного ринку вже йде повним ходом, найжирніші журналістські позиції якраз тепер і розхапують. Ближче до виборів самі ошурки остануться.
— Щось мені не хочеться «переформатовуватись» під вибори…
— А ти як хотіла? — дивується він. — Вибори — це вкидання грошей! Великих грошей, Дарино. Це, як в океані, де формуються течії різної потужности, на різній глибині. Саме шанс попасти в ту, яка винесе тебе нагору. Потім буде пізно. Та й ти, вибач, не молодшатимеш.
Вибив із-під мене останнього стільчика, молодець.
— Так що — думай… Мені, до речі, якраз може знадобитися людина з твоїм досвідом…
От, значить, до чого ми так довго рухалися. Все це була тільки «підводка» до головного сюжету, а сюжет — ось він, простий як дошка: мене купують. Я безробітна: гола й доступна. Виставлена на торги.
І чомусь мені робиться страшно. Нудотний холодок фугасить під грудьми, як протяг,
— так, ніби по мене прийшли (хто? людські постаті з вовчими головами, що уявлялися малій за дверима спальні, Гойївські монстри, божевільні санітари, автоматники з собаками?..). Ніби всі мої страхи, досі розкидані по життю, як тіні в сонячний день, разом випростались на повен зріст і, навалившись на якусь невидиму перегородку, перевернули моє життя на другу сторону — і здається, що нічого іншого, крім тих страхів, у ньому ніколи й не було: ні ріски сонця. Підземелля, підвал. Печера з штучним освітленням. (Зараз хтось вимкне рубильника — і настане тьма, з якої я вже не виберусь: так і лишуся тут, у повній Вадимовій владі…)
— Я маю на увазі ту твою програму про невідомих героїв, — вкрадливо каже він. — «Діоген»…
— «Діогенів ліхтар»…
— А, ліхтар… Це він із ліхтарем людину шукав? Непогано, тільки трохи перемудрувала, для народу треба простіше… А от героїв на рівному місці ти ліпила класно! Суперпрофесійна робота.
— Дякую. Тільки я не на рівному місці їх ліпила. То все справді дивовижні люди — всі, кого я знімала.
— Ну, все одно. Ти вмієш представити людину — з нікому не відомого Васі зробити культову фігуру. Вмієш, що називається, показати товар. Я й досі пам'ятаю твою передачу про того священика, який сиротинець у себе тримає, і як ті дауни його татком звуть…
— Не дауни. Там тільки один даун був у нього… (Даун був уже дорослий, кремезний, плечистий юнак із розумовим розвитком дворічної дитини, — він сміявся, ліз ухопитись рукою за блискуче око телекамери й вигукував раз за разом одну й ту саму музичну фразу з «ВВ»: «Вес-на! Вес-на! Вес-на!», — і дивитись на нього чомусь зовсім не було відразно, може, через присутність поруч того священика, який милувався своїм вихованцем із правдивою батьківською ніжністю, мов бачив у ньому щось невидне для нас: всяке створіння Бога хвалить, сказав так якось гарно, аж мені, сентиментальній корові, сльози навернулись на очі: всяке створіння, народжене в цей світ, має право жити й тішитись, хвалячи Бога, і з чого ми
