Музей покинутих секретів - Оксана Стефанівна Забужко

У., Катрусьці, Свєточкам з Машеньками, кожній своє, як на Бухенвальді, і тільки ніша планкодержиці («як же я тепер буду жити, вона ж мені планку держала…»), — тої, кому таскаєш своє життя, як учительці щоденника на оцінку, й маєш за те чисте сумління й здоровий сон, — ця надзвичайно важлива в житті кожного вкраїнського мужчини ніша зостається у Вадима незаповненою, і в тому місці він мусить відчувати постійний дискомфорт. Та ніхто вже йому правди й не скаже — для цього в нього забагато грошей! А я — святе діло, я — найближча Владина товаришка, і мені від нього нічого не треба; я чудово підходжу. А щоб я не бовкнула чогось упоперек, то він і дав мені, цілком безкоштовно, цінну пораду — сидіти тихо. Тепер я маю віддячитися, все по-чесному, бартер! — маю поаплодувати його новому надбанню, не допитуючись, на чім же це він так кльово розжився (та ще й тепер, коли з усього, що рухається, деруть драконячі податки на антиющенківську кампанію, яка дедалі більше заноситься вже й на справжню, а не лиш інформаційну війну, а Вадим же в нас наче теж в опозиції, якщо я нічого не плутаю, то звідкіля ж ресторанчик упав?..), — маю похвалити інтер'єр, Машеньку і що там ще, налящати купу компліментів і забезпечити йому чисте сумління й здоровий сон. І, Боже збав, не допитуватись, на якого хріна йому взагалі здався цей блядський ресторан — і чому, скоро вже мав зайві гроші, не вклав їх — на пам'ять про небіжчицю, так, як мріяла зробити вона («коли в мене будуть великі гроші, Дарухо…»), в котрийсь із наших злиденних, що колгоспні стайні, музеїв, — та хоч би і в Національний, де досі нема як по-людськи виставити те, що вціліло з бойчукістів, або в Ханенківський, звідки Веласкеса й Перуджіно можна, аби хіть, винести так само легко, як полотна з розбитого авта, — ох, та хіба не знайшлось би куди!.. От що сказала б йому Влада. А я не скажу, бо не маю права. І він це знає. Знає, і жде, і наперед солодко мружиться — як кіт, якому впіймана миша зараз буде чухати за вушком. Ні, який хлоп, га?..

— Фантастичний ти чоловік, Вадиме…

Він зараз же бере це за очікуваний комплімент, глитає його, мов кусень із тарілки, — гам! — і так мило розпромінюється, що тільки остання сука не почулась би обеззброєною:

— Ти дарма від вечері відмовилась! Мій шеф-кухар три міжнародні дипломи має, торік у Венеції на конкурсі француза переміг…

Сподіваюсь, він хоч не поведе мене оглядати ті дипломи?

— Я вже вечеряла.

— І багато втратила, можеш не сумніватись! Ну, хоч на десерт мусиш до мене приєднатись…

— Угу, моя бабуня казала — сам з'їж хоч вола, то одна хвала…

— М-да, — погоджується Вадим, чи то не второпавши, чи недочувши: — Набідувалися наші діди з батьками, що й казати…

І тому ми тепер так пишаємось тим, що ми їмо, думаю я, — але цього вголос уже не кажу. Тридцять третій, сорок сьомий — все це десь у нас засіло, записалось у клітинній пам'яті, і діти й онуки, ошалілі від наглого багатства дев'яностих, тепер так само, як черв'яки, нарощують кільця — надолужують за все нез'їдене в попередніх поколіннях. Тільки тут відбувся вже мовби збій ґенетичної програми, мутація, яка вибрала самих найживучіших, тих, що найліпше жують і перетравлюють: це вони забудовують нині місто скам'янілими відходами своїх гігантських кишковиків — ресторани, бістро, корчми, шинки, харчевні, генделики множаться щокрок, як гриби, хіба що ще стоматологічні кабінети незменш настирно частять в очу вивісками, і якби пройшовся Києвом без діла (та тільки хто ж так тепер проходиться, без діла!), то подумав би, наче люди в цьому місті водно тим і зайняті, що їдять, їдять — і точать зуби, щоб їсти ще… Р. також любив оповідати, які смаколики він їв у Гонконґу, які в Еміратах, а які в Нью-Йорку, в якомусь захмарному закладі, де й меню вже не подають — сам робиш замовлення, яке тобі в голову бахне, не питаючи про ціну, — і що, отак будь-яке й виконають? Будь-яке, з гідністю запевнив Р. Що, геть і з Червоної Книги? Мозок варана, антрекот із амурського тигра? Чи щось екологічно коректніше, — скажімо, донорські нирки, нарубані з яких-небудь голих-босих албанців чи китайців, яких і так ніхто не лічить?.. Р. засміявся, а коли я вже навпростець у нього спитала, скільки голодних можна було б нагодувати на суму одної тої вечері, образився й сказав, що це «ханжество». Хоча він, на відміну від Вадима, навіть товстим не був.

Ось вони хто, ці серйозні люди — всі ті, що після розвалу СРСР ринулись обіруч гребти, спершу готівкою в труси, а відтак трансфером на офшори, небачені доти капітали, — ось вони хто: нащадки погрому. Такого, який і не снився новітній історії, і тому вона його в свій час так і не завважила — зробила йому delete, як у комп'ютерній грі. А тепер уже пізно, вони вже прийшли — ті, з кого, як сказав Вадим, виходять найкращі погромники. Вони прийшли й помстяться новому століттю за гори «ділітнутих» трупів минулого, плодячи так само «ділітнуті» гори нових і навіть не здогадуючись, що вони мутація: знаряддя помсти. Flagellum Dei, бич Божий (де я недавно чула цей вислів?..). У них прекрасні зуби, новенькі титанові імпланти, і вони ненаситні, як залізна сарана Апокаліпсису: вони прийшли їсти, й будуть їсти, доки не луснуть — доки не перетруть своїми титановими зубами все, що трапиться їм на шляху…

Зненацька чуюся такою втомленою, ніби з мене випустили повітря. Ніби він мене виссав, Вадим, — хоча, як йому це вдалося, незрозуміло. Голова гуде в потилиці наростаючим болем; стараюсь тримати її рівно. Чорножирафиста Машенька приносить морозиво в срібних мисочках — своє, фірмове, продовжує хвастати Вадим: від отого чудо-шеф-кухаря.

— Покуштуй, не пожалкуєш. Ти колись їла домашнє морозиво?

У жирнющого, хоч ножем ріж, жовтявого, як вершки, морозива й справді незвичний смак — такий буває в селянських страв: щось ситне, густе, непроціджено-запахуще, з допластикової епохи… Одною такою порцією можна наїстись на цілий день. Покірно кажу це Вадимові. Він киває, як екзаменатор, вдоволений відповіддю студента.

— Ось це, Дарино, — мовить раптом повчально, — і є реальність…

— Що? Морозиво?

— І морозиво теж, — він більше не всміхається. — Все це, — обводить зором свою печеру, — і ще багато чого іншого… А морозиво, між іншим, натуральне, зі справжнього молока. Без хімічних