Музей покинутих секретів - Оксана Стефанівна Забужко

— Може, має все-таки значення, які вони, ті ідеї?

— Та які б не були, Дарино! В політиці вони тільки заважають, як інформаційний шум. Повір мені, я в цьому лайні не перший рік колупаюся. Без рукавичок, — уточнює так, наче то вже якийсь особливо вишуканий ексклюзив. — Зараз на черзі новий переділ світу — той статус кво, який після Другої світової склався, вже давно тріщить по всіх швах, епоха Ялти себе вичерпала… Подумай сама, ти ж розумна жінка. Ти що ж, дійсно віриш, ніби нью-йоркські вежі змогла отак-о собі, самопалом, завалити горстка якихось безверхих арабів, що так і не знати звідки взялися? І Буш, у якого, між іншим, давній сімейний бізнес із саудійськими нафтовими шейхами, поліз в Ірак спасати світ? А підірвані житлові будинки в Рязані, коли Путінові треба було кинути на Чечню Таманську дивізію, що з рязанців і складалася, — не той самий сценарій? Тільки в Росії грубіше спрацювали, і всі в курсі, що ті вибухи — справа рук ФСБ. Але вже пізно, діло зроблено. І шлях до каспійських нафтопроводів розчищено — ще Грузія там плутається під ногами, але й до неї дійде час… Тепер-от в Штатах якийсь ваш брат журналіст робить фільм про 11-те вересня — хоче довести, що то теж була політтехнологічна провокація і що Буш про неї знав заздалегідь…

— Майкл Мур? — я згадую, що ця новина десь мелькала біжучим рядком: про презентацію фільму в Каннах, куди я вже не поїду. — От не думала, що ти стежиш за такими новинами… І що, вже є гіпотеза, чия то була провокація?

У Вадимових очах знов спалахує короткий тріумфальний вогник — так, наче одним із авторів провокації був він сам:

— Чия — того, Дарино, в найближчі десять-двадцять років ніхто не взнає. Поки не скінчиться новий переділ енергетичних ринків. І той хлопець, попам'ятай мої слова, нічого нікому не доведе.

— Чому ти так гадаєш?

— Тому що, знов-таки, — пізно! Кнопка вже спрацювала, маси змобілізовані: їм показали по телевізору реальний жах — і вони злякалися. Збились в отару. І ніяке журналістське розслідування їх уже не переконає, що це й була мета проекту — щоб вони збились в отару й довірились пастухові. Навпаки. Тепер, чим більше американської крови проллється в Іраку, тим більша буде довіра до влади, бо людям психологічно найважче визнати, що їхні рідні загинули нізащо. Так завжди було, є і буде, — ніщо так не скріплює націю, як пролита кров: от і СРСР же колись була скріпила Велика Вітчизняна… І Буша, можеш не сумніватися, переоберуть восени на другий термін. Така реальність, Дарино. А всі балачки про, там, ліберальну демократію чи партійну диктатуру — це вже мотлох, забудь. Сучасна політика — це поєднання досвіду супердержав двадцятого століття з досвідом ринку, реклами. Велика сила, якщо вміти нею правильно користуватися.

— Ага, точно. Ще Орвел про це писав… Вадим пускає Орвела повз вуха, як ще один пук.

— Це дуже серйозна переміна, Дарино. Історична. Маси вибирають уже не ідею, не слоґан — а бренд. Не розумом вибирають, а напряму почуттями. Хліба і видовищ? Будь ласка — публічна політика сама стає видовищем! Теледебати президентських кандидатів — ті самі гладіаторські бої. Одинадцяте вересня — найуспішніше в історії ріеліті-шоу: його дивився кожен житель планети, що має доступ до телевізора. Путін — телегерой-супермен, і сімдесят відсотків росіянок бачать його в еротичних снах, — за Сталіна за такі сни саджали… А сьогодні публічний політик — це перш за все шоумен: торговий бренд фірми, яка за ним стоїть.

— А фірма, це хто?

— Корпорація реальних управлінців, — спокійно відповідає Вадим. — Світом завжди правили такі корпорації, так було, є і буде. Тільки постінформаційним суспільством набагато легше управляти, ніж то було шістдесят чи навіть сорок років тому. Перемагає той, хто забезпечить масам найкраще шоу. Хто, грубо кажучи, виставляє картинку в телевізорі. А значить, у кінцевому підсумку, — той, у кого більше грошей. От і всі діла.

— Ти справді в це віриш?

Вадим усміхається. Гарна все-таки в нього усмішка:

— З вірою — до церкви. А я, Дарино, звик мати діло з реальними речами. Запам'ятай собі, що історію роблять гроші. Так завжди було, є і буде.

Мене починає підсисати зсередини неприємний холодок — як у дитинстві в почекальні у зубного.

— У Радянського Союзу грошей було хоч дупою їж, — кажу вмисне грубо. — І що воно йому помогло?

— Ну ти даєш! — вражається Вадим. — Півсвіту в руках держати — це тобі що, мало? Таж по всьому двадцятому століттю, куди не плюнь, то на радянські бабки попадеш! Візьми хоч тридцять третій — як Сталін тоді ловко Захід прищемив, коли українською трупною пшеничкою по демпінґових цінах світовий ринок засипав! А це ж був рік Великої Депресії — що, думаєш, Рузвельт просто так тоді здувся й визнав СРСР? От тобі й «що воно помогло»!.. А в сорок сьомому Москва зерно до Франції взагалі в шовкових мішках експортувала, французькі комуністи ними на виборах розмахували: он як трудящі в СРСР живуть! Всі ці західні компартії, лівий рух, тероризм, «червоні бригади», заварухи в країнах третього світу — це все що, по-твоєму, само з себе годувалося? Ні, голубко, «рука Москви» вміла бути ду-уже щедрою, коли треба! І ніхто й не пікнув — ну, там, парочку дисидентів випустили, та ще євреї за своїх були заступилися, от і вся тобі «холодна війна»… І хай американці тішаться, ніби то вони її виграли, — дурень думкою багатіє! А насправді, якби не обвалились у вісімдесяті ціни на нафту та не почалися розборки в Політбюро, ми б із тобою й досі в СРСР жили. Можеш не сумніватися.

Він говорить, як спортивний коментатор, що розбирає злети й падіння якої-небудь Manchester United, але я чую за тим і ще дещо: багаторічний захват футбольного фана, хлопчиська перед форвардом, — з такими інтонаціями згадують СРСР старі відставники. Скільки ж їх є — людей, завжди готових добачити купу позитиву в якому завгодно злочині, допоки той лишається безкарним…

— А я от якраз і сумніваюсь, — голос мені чомусь глухне, блін, невже я хвилююсь? — Не знаю, які там були розборки в Політбюро, але, по-моєму, якщо вже шукати якоїсь