Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко
— Що ти за чортяка такий! Я все чула...
І була така очайдушна, з такою ненавистю в очах. При світлі лямпи-пухиря з-під стелі ті її очі стали наче темніші, як у кішки, зелені. Білі зубки хижо шкірились, як вона розтуляла губи. Аж Маркел мимохіть відступив від неї: такою ще ніколи її не бачив. Насуплював чорні, як у татарина, брови.
А Рая присікалась до нього:
— А сьогодні що ти йому сказав? Що Га? Думаєш, не знаю!
Тут вона завагалась, згадавши „Павлусеву" просьбу не казати про це, але слово вихопилось, і відступати було- вже ніяк. Та й Сисой зіацікавився цим. (Взагалі він зразу став по стороні сестри, насторожився, газету, що її тримав у руках, відклав на бік).
— А що ж він сказав? — спитався.
І Рая розповіла все, що знала від Павла, — те, як Маркел „не радий йому" залицятись до неї, його.сестри. І тепер уже замість гніву, сльози просто бризкали їй з очей, сльози болючої образи.
— Ну, знаєш, — скинув Сисой довірливо на Маркела очима, мідсним блиском їх засвітивши, — треба ж таки думати головою...
Бачивши таку виразну підтримку з боку старшого брата, Рая знов накинулася на Маркела, — сльози, гнів і обурення клекотіли в її голосі.
— І яке твоє діло до цього? Я ж не втручаюся в твої шури-мури з Фроською. І знай: якщо ти посмієш щось таке йому зробити, я або собі щось заподію, або... тобі... Пам'ятай це!
Маркел не витримав цього нападу, ухопив кепку — та з хати. А Рая впала на стілець, схилилася на спинку й голосно заридала. Ридала, як дитина, що її скривдила рідна мати, скидалася всім тілом від плачу. Сльози рясно котилися їй з очей, воц>а витирала їх рукавом шляфрона.
— Хай пам'ятає, — загрожувала крізь сльози Маркело-ві навздогін,¦— отакий бо... босовило...
Ця сцена так розхвилювала Сисоя, що він устав і заходив по хаті, йому було жаль сестри, хотілося підійти й погладити по голові, як дитину, щоб заспокоїти, але свідомість того, що Рая вже не дитина і що справа була не дитяча, стримали його. Він тільки торкнув ЇЇ за плече і мовив:
— Ну, годі! Годі плакати! Він нічого не зробить: я не дозволю.
— Я ж його лю...блю! — ридала невтішно дівчина.
— Кого? А! Знаю... і тому не дозволю...
— І ми хочемо побратися...
Це була новина для Сисоя, це було більше, ніж він думав. І він перепитав::
— Він тобі сказав про це?
— Сказав...
Сисой знов узяв ходити стурбовано по хаті: справа набирала поважного характеру. При таких даних треба вже не ,чекати", а навпаки — запобігати можливому лиху, треба якнайрішучіше поговорити з „тим дурнем"...
— ...Побратися, а той дурило...
Рая хотіла вже заспокоїтися, але, розтривожена, не могла. Почуття жалю й вибухи плачу знов і зноів вихоплювалися з її грудей. Та плакала вона вже не тільки через Маркела, а й через те, що її коханому, справді, загрожувала якась
страшна небезпека.
Сисой ходив по хаті, не знаючи, як заспокоїти розтривожену сестру. Морщив свої ріденькі брови, блимав повіками... Ухопився за цигарку, як за порадницю: закурив. І далі
ходив.
Раптом Рая сама перестала плакати і прямо спиталася
в Сисоя, чи то, справді, велика небезпека, що Перемітько — петлюрівець. І дивилася на брата мокрими від сліз очима з великою допитливістю — мовляв, як у вічі не вскочить! — щоб не тільки з його- слів, а з виразу очей зрозуміти правду. Сисой не зразу відповів. Ходив деякий час і мовчки думав. Рая не зводила з нього очей. Повторила питання:
— ...Чи справді? Га? його можуть заарештувати? Та замість щоб відповісти, Сисой сам її запитіав:
— Ну, а якби це була велика небезпека, чи ти могла б від нього відкинутись? Поки ще не побрались...
Страх розширив Раїні очі, сльози густою павоттю нари-
ну'ли на них. Скрикнула:
— Отже, велика, коли ти так питаєш?! Ну, кажи вже!
— Та ні... Я просто так, з деяких міркувань.
— А що значить „петлюрівіець"? Сисой пояснив.
— Тої ж який це злочин, коли він боровся за свій народ?
— Не завжди й тих, що борються за народ, по голівці
гладять...
І тільки як Рая заявила твердо, що вона не змогла б покинути Павли, а якби з ним щось сталось, то й вона поїхала б за ним на заслання, Сисой заспокоїв її, сказав, що насправді тепер це вже не такий злочин. Багатьох петлюрівців амнестовано, і вони живуть легально. Петровський видав охоронну грамоту навіть такому зуброві „петлюрівщини", як С. Єфремов. Павлова біда в тому, що він приховав злочин, але як ніхто не викаже, то все буде гаразд. Сам він про це мовчатиме. Маркел теж без його дозволу не піде на нього „заявляти". Хібащо ДПУ з інших джерел про це довідається. Але Павло тут, у цьому місті, чужий, його минулого ніхто тут, крім їх трьох, не знає.
— Отже, іди спатоньки! — закінчив він з несподіваною для нього самюго ніжністю. І спробував посміхнутись...
Крім зустрічання митрополита Липківського, в Перемітька був ще один „свіжий гріх", що з ним він ховався перед Мітяєвими: вряди-годи відвідував відкриті збори Української комуністичної партії, І можна сказати, що з цим „гріхом" він ще більше ховався.
— „Отак пак! — мюже хтось здивуватись. — Чого ж йому з цим ховатися? Збори української комуністичної партії в українській комуністичній державі — і ховатися?! Та ще й більше, як із Автокефальною церквою? Щось тут, мабуть, із логікою не
