Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

А з вікон арештантського вагона теж линула пісня, наче повисала в повітрі позаду поїзда, разом із клубами рудого диму з паровоза, стелилася до землі, танула і зникала в спустошених трилітньою війною полях Галичини:

Смеркало. На землю падала пітьма. І нічого довкола не було видно крізь неї. Жодного вогника не блимало вночі: налітали австрійські літаки та німецькі цепеліни — сипали залізні стріли з мішків і кидали бомби на все живе.

Перші вогники блимнули аж під Проскуровом. Тут починався тил. Тут знали тільки одне зведення всі останні від дня революції чотири місяці війни: на фронті без змін…

Це була, власне, перша «бойова» операція дружинників робітничої самооборони Данила Бриля та Харитона Києнка.

Вони брали участь у патрулюванні перед театром «Бергоньє» на Фундуклеївській вулиці.

В приміщенні театру «Бергоньє» відбувалося спільне засідання Ради робітничих депутатів та Ради військових депутатів.

Стояло, власне, тільки два питання: обрання делегатів на Всеросійський з'їзд Рад у Петрограді та злиття обох київських Рад в одну Раду робітничих, селянських і солдатських депутатів. Як наказ делегатам на з'їзд, мала бути визначена також і політика майбутньої єдиної Ради: війна чи мир, земля — селянам, фабрики — робітникам, тобто здійснення робітничого контролю над підприємствами, і ще — який же жадано державний устрій для України?

Вирішення всіх цих справ кісткою впоперек горлянки стояло реакційним елементам міста — можна було чекати будь–яких ексцесів та провокацій. Тим–то й не можна було здатися напризволяще.

Звичайно, охорону зборів могли б здійснити військові частини гарнізону. Одначе якраз сьогодні всі війська, дислоковані в місті, вийшли на відповідальну операцію: з наказу командуючого округом в місті провадилась величезна облава на дезертирів. Треба було зважати й на те, що найбільшу загрозу для об'єднаного засідання Рад становили якраз військові частини, вірні Тимчасовому урядові: сьогодні вони були під гвинтівкою, і саме від них і можна було чекати агресивної акції.

Тому й вирішено покласти охорону на печерську дружину робітничої самооборони.

Це було тільки півста бійців з однозарядними берданками.

Дружинники походжали по тротуарах кварталу, а по той бік вулиць юрмились люди, цікаві знати, чим закінчиться засідання, або й просто роззяви та гульвіси.

Міліціонери стояли на розі і перелаювались з дружинниками.

Міліціонери гукали:

— Гей, шмаровози! — Робітничі дружинники були, певна річ, переважно молоді робітники й підлітки. — Як доведеться стріляти з–за рогу, то не забудьте наперед люфи позагинати, а то не влучите!

В юрбі на тротуарах вибухав регіт. Там купчився елемент, який не полюбляв «совдепщиків»: молодики невизначених професій у модних штанях «кльош», переважно купецького звання, та їхні дами — у вузьких спідничках «шантеклер».

Дружинники знехотя огризались:

— Гляди! Засмієшся на кутні, коли пики натовчемо!

Тоді ображені міліціонери апелювали до натовпу:

— Громадяни! Будьте свідками! Побрали протизаконно зброю ще й погрожують «применением» насильства супроти представників законної влади, революції!..

Данило з Харитоном стояли в парі на розі Пушкінської, під аптекарським кіоском фірми «Брокар і К°». Харитон люто позирав на юрбу і вправлявся в словесності з міліціонерами. Данило мовчав, стояв тихо, прихилившись спиною до кіоска, і посміхався.

Дурнувата посмішка не сходила з обличчя в Данила от уже другий день. Про що б сумне–найсумніше не брався він умисне думати, щоб загнати себе в журу та печаль і позбутися посмішки, однаково примусом накинута думка зразу тікала і з–поза неї все одно вискакувала та, котру він гнав геть, — і губи його знову розповзались від вуха до вуха.

— Тю, телепень! — плювався Харитон. — Підбери варгу, а то й зуби висиплються!