Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

Вікна і двері в усіх будинках поспіхом зачинялись. Крамарі з гуркотом спускали залізні штори в своїх крамницях.

Коли Боженко повернувся в зал, на трибуні стояв Андрій Іванов. Він взяв слово про те, якої ж влади бажати для України.

— Саме життя, — казав Іванов, — вимагає, щоб Всеросійський з'їзд Рад признав автономію України в складі спільної з Росією республіки…

В залі загуло. Меншовики гукали:

— Це — загроза російській революції!..

Есери теж репетували, але переполовинились.

Українські есери гукали:

— Підтримуємо! Домагаємось автономії!

Російські есери долучили свої голоси до меншовиків:

— Зрада! Вас інспірувала Центральна Рада!..

— Ні, — відказав Іванов. — Центральна Рада тут ні до чого. Ми — більшовики — єдина партія, яка не входить у Центральну Раду. Але — така платформа нашої партії, більшовиків, і вона цілковито відповідає домаганням українських робітників і селян…

— Звідки ви там знаєте, чого домагаються українські робітники і селяни? — почулися глузливі вигуки.

Іванов поклав перед собою на трибуну пачку паперів:

— Ось резолюції сільських сходів, різних повітових з'їздів, зборів та мітингів трудящих. Таких резолюцій є тисячі. У мене тут з собою лише кілька сот. Дозволите оголосити? Читання цих текстів забере тільки п'ять з половиною годин! Я починаю…

В залі знявся галас, гупання ногами і свист.

Коли встановився сякий–такий лад, Іванов сказав:

— Ніколи не думав, що оголошення волі народу може викликати в органі народного представництва таке обурення. Мимоволі робиш висновок, що такий орган втрачає право представляти народ…

Гамір вибухнув знову і не припинився, аж поки Іванов не поклав назад у кишеню свою паку паперів:

— Добре, не буду користати з парламентського права на публікацію документів протягом необмеженого часу. Власне, в цьому й нема потреби: всі ці ухвали однодушно вимагають для України національно–територіальної автономії. — Він раптом вийняв з другої кишені другу, ще грубілу пачку паперів. — А це резолюції сільських сходів з вимогою передати селянам землю без викупу. По Київщині такі резолюції ухвалили селяни сіл: Рокитне, Узин, Лосятин, Григорівка, Забуянь, Загальці, Красногірка, Стави, Ново–Петрівці, Зозулинці, Кагарлик…

Він читав і читав — десятки назв українських сіл, але за ґвалтом у залі чути вже не було. Тоді Іванов гукнув пристрасно і запально:

— Бійтеся, парламентарії, не задовольнити справедливих вимог трудового народу! Ви відштовхуєте від себе незаможне селянство своєю політикою захисту інтересів поміщиків, відштовхуєте робітничий клас своєю політикою захисту інтересів підприємців та буржуазії…

Гамір знявся неймовірний — меншовики і есери бігли до трибуни і вимахували кулаками з неприхованим заміром вчинити кулачну розправу. Декілька членів президії вхопили за фалди піджака оратора й тягли його з трибуни геть. Але Іванов скинув з плечей піджак — під піджаком на ньому була солдатська гімнастерка — і на хвилинку знову з'явився на трибуні:

— Бійтеся не задовольнити й справедливих вимог українців! — гукнув він ще раз. — Ленін ще в квітні сказав: коли в Росії буде республіка Рад, то українці не відокремляться, а от коли й далі буде республіка Мілюкова — а ваш Керенський продовжує політику Мілюкова, то українці, і справді, зажадають відокремитися!..

Боженко підбіг до П'ятакова:

— Товаришу Юрій! Візьми слово! Ти ж таки для цих субчиків авторитет! Тебе навіть меншовики шанують!

П'ятаков знизав плечем і щось сердито відказав, та за гармидером у залі Боженко не почув.

— Га? Не чую! — Боженко наставив вухо ближче.

Тоді П'ятаков гукнув йому в вухо:

— Іванову про автономію ніхто не доручав! Це — сваволя! Я ставитиму про нього питання на комітеті!

— Ти що — здурів? — очманів Боженко.

А П'ятаков гукав йому то в одне, то в друге вухо: