Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич
З вікон теплушок линули матюки та нахваляння покінчити–таки з війною, з Тимчасовим урядом і з самим військовим міністром та його курвами — попереду всього…
6
З трибуни в каре — перед полком Дем'яна Нечипорука — Керенський промовляв знову:
— Але війна все–таки факт, і цього кричущого факту не закреслити розчерком пера…
Цю промову від учорашнього дня він виголосив вже разів з десять, йому самому вона вже остобісіла, але не міг же він на кожний випадок говорити щось нове.
— В ім'я захисту здобутків… до переможного… кінця…
Полк стояв понуро і мовчав.
Чекали дам–патронес з махоркою, чекали закону про землю, чекали маніфесту про закінчення війни, а воно виходило — лізь, солдате, знову в окопи, годуй воші і вмирай…
Коли Керенський простягнув руку вперед і залементував — «ім'ям революції, закликаю вас іти в бій», Дем'ян відчув, що з правої руки, там, де допіру стояв голова полкового комітету, раптом зробилось неначе порожньо. Прапорщик Дзевалтовський зробив поворот ліворуч і, даючи ногу, чітко вимаршував просто до трибуни.
Батальйонерки, що стояли під трибуною з гвинтівками при нозі, зразу перекинули гвинтівки на руку. Багнети загрозливо нависли проти грудей прапорщика Дзевалтовського.
Керенський поточився назад, геть від поручнів, і закричав до штабних:
— Держіть його! Це терорист!..
А Дзевалтовський гукнув так, що почуло мало не все каре:
— Солдати революції не вірять вашим словам, не вірять і вашому Тимчасовому урядові! Ми вимагаємо, щоб ви склали повноваження міністра! Ви — провокатор!
— Назад! — заверещали батальйонерки, натискуючи багнетами на груди Дзевалтовському.
Штабс–капітан Муравйов вихопив револьвер, штабні теж хапались до кобур, командир полку з офіцерами біг до трибуни, але Дем'ян вже навмання кинувся вперед — і всі, як один, члени комітету посунули й собі слідом за ним.
Дзевалтовський зробив крок назад — багнети натисли йому в груди дужче, він поточився знов — але багнети тисли далі і вже прокололи тонке сукно гімнастерки. Дзевалтовський оступився ще крок, але крикнув що мав сил:
— Тимчасовому урядові час минув! Геть уряд міністрів–капіталістів! Нєх жиє вольность! Геть війну…
Командир полку з офіцерами і Дем'ян з комітетчиками добігли до трибуни одночасно, але багнети вже пробили гниле сукно і встромились в груди Дзевалтовському.
Дем'ян ухопив Дзевалтовського ззаду і сіпнув до себе. Багнети ввійшли в тіло, і темною плямою виступила на зеленій гімнастерці кров. Але багнети ввійшли ще не глибоко, тільки пробили тіло до ребер, і Дзевалтовський стояв на ногах.
— Товариші! — гукав Дзевалтовський до полку. — Керенський повернув багнети на російського солдата, а більшовики закликають повернути багнети проти генералів усіх країн…
Далі, в гаморі, вже не було чути, що він гукав ще. Члени комітету обступили його з усіх боків і заступили своїми тілами. Штабс–капітан Муравйов репетував з трибуни: «Батальйонерки, вперед!» Але надбігли четверо авіаторів, приданих полкові тільки вчора, — вони теж вимахували пістолетами, а Федір Королевич гукав, що постріляє до чортів собачих кожного, хто хоч пальцем торкне солдатського обранця!
Тоді й весь полк заревів страшним голосом, і всі чотири сторони каре посунули враз до трибуни. Це вже був не полк, а юрба — грізна, розлючена маса людей, для якої єдиним законом, єдиним правом і єдиним судом є — самосуд.
Керенський вже був у глибині трибуни, його заступили штабні. Блідий штабс–капітан Муравйов стояв попереду, в руках у нього було вже два пістолети — по одному в кожній руці.
В цей час гримнув залп. Батальйонерки дали залп поверх голів розлюченої, але беззбройної юрби.
Юрба почала відступати назад…
Війна, таким чином, тривала далі.
Австро–німецькі гармати ревли за перевалом.
