Твори - Гі де Мопассан

Раптом Левек спитав:

— А як вас звуть?

Той відповів, не підводячи голови:

— Мене звуть Мартен.

Дивне тремтіння пройняло все тіло жінки. Вона ступила крок вперед, ніби хотіла краще розглядіти цього бродягу, і, опустивши руки, з роззявленим ротом, спинилася прямо перед ним. Ніхто не промовив ні слова. Нарешті Левек заговорив:

— То ви тутешній?

Той відповів:

— Тутешній.

Він підвів нарешті голову, очі жінки і його очі зустрілись і застигли нерухомо, їх погляди з’єднались, ніби зачепились один за один.

І раптом вона тихо промовила тремтячим і зміненим голосом:

— Це ти, чоловіче?

Він повільно, чітко вимовляючи кожне слово, відповів:

— Авжеж, я.

І, не поворухнувшись, продовжував жувати хліб.

Левек, скоріше здивований, ніж схвильований, пробурмотів:

— То це ти, Мартен?

Той просто відповів:

— Так, я.

І другий чоловік запитав:

— Звідки ж ти взявся?

Перший відповів:

— З африканського узбережжя. Ми наскочили на підводну скелю. Троє з нас врятувалось — Пікар, Ватінель і я. Потім дикуни схопили нас і тримали у себе дванадцять років. Пікар і Ватінель померли. Один англієць, подорожуючи, проїжджав по тих місцях; він забрав мене з собою і довіз до Сетта. І ось я тут.

Жінка заплакала, затуливши лице фартухом.

Левек сказав:

— Як же нам тепер бути?

— Ти що, її чоловік? — запитав Мартен.

— Так, чоловік, — відповів Левек.

Вони глянули один на одного і замовкли.

Потім Мартен, оглянувши дітей, які зібрались круг нього, кивнув головою в бік обох дівчаток:

— Це мої?

— Твої,— підтвердив Левек.

Мартен не підвівся з місця, не обняв їх; він тільки сказав:

— Боже мій, які великі!

Левек повторив:

— Як же нам бути тепер?

Мартен вагався, теж не знаючи, що робити^

Нарешті він вирішив:

— Що ж, зроблю, як ти захочеш. Я тобі зла не бажаю. Тільки ось з хатою зле виходить. Діти… у мене двоє, у тебе троє— кожному свої. Але як же мати, — чи вона твоя, чи моя? Як ти скажеш, так і буде. Ну, а хата, то вже моя, вона мені дісталась від батька, тут я народився, і всі папери є у нотаріуса.

Мартениха все плакала, уривчасто схлипуючи, і ховала лице в блакитний полотняний фартух. Старші дівчатка підійшли ближче і занепокоєно розглядали батька.

Він попоїв і тепер сам запитав:

— Як же нам бути?

Левеку прийшла в голову думка:

— Підемо до священика, хай він і розсудить.

Мартен підвівся, і, коли він опинився біля жінки, та,

ридаючи, кинулась йому на груди:

— Мій чоловіче! Ти тут! Мартен, бідолашний, це ти!

І вона обхопила його обома руками, раптом всією істотою відчувши подих давно минулого, зворушена силою спогадів, які воскресили перед нею її юні роки і перші обійми.

Мартен, теж схвильований, поцілував її в чепчик. Обидва хлопчики, що сиділи коло печі, заревіли в один голос, почувши, як плаче їхня мати, а найменший, на руках у молодшої Мартенової дочки, пронизливо заверещав, як фальшива дудка.

Левек, стоячи, ждав.

— Пішли, — сказав він, — треба це владнати.

Мартен випустив жінку з обіймів, а вона, побачивши, що

він дивиться на дочок, сказала їм:

— Чого ж ви стоїте? Хоч поцілуйте вашого батька.

Вони підійшли разом, без жодної сльозинки, здивовані

і трохи побоюючись. Він поцілував одну й другу в обидві щоки, незграбно, по-селянському. А немовля, побачивши, що до нього наближається чужа людина, залилося таким несамовитим плачем, що аж корчилося від крику.

Потім обидва чоловіки вийшли.

Коли вони проходили повз «Купецьку таверну», Левек запропонував:

— А чи не випити нам по чарочці?

— Що ж, я не від того, — згодився Мартен.

Вони зайшли, посідали в ще зовсім порожній кімнаті, і Левек гукнув:

— Гей, Шіко! Дві скляночки абсенту, та найміцнішого; Мартен вернувся, Мартен моєї жінки. Знаєш, Мартена з «Двох сестер», який пропав був?

Тримаючи в одній руці три склянки, а в другій пляшки, підійшов шинкар, — товстопузий, багровий, набряклий від жиру, — і байдуже, спокійнісінько сказав:

— Диви но! То ти вже тут, Мартене?

— Атож, — .відповів Мартен.

Намисто

Вона була з тих гарненьких, чарівних дівчат, що немов через помилку народжуються іноді в чиновницьких родинах. Вона не мала ні посагу, ні надії на спадщину або на те, що її зустріне, оцінить, покохає і візьме за дружину який-небудь багатий та знатний чоловік; отож вона погодилась вийти заміж за дрібного чиновника міністерства народної освіти.

Не маючи коштів гарно вдягатися, вона вбиралася скромно й почувала себе нещасною, як парія, бо для жінок нема ні касти, ні породи — краса, грація та чарівливість заміняють їм походження та родинні привілеї. Властивий їм такт, гнучкий розум та смак — ось єдина ієрархія, що рівняє дочок простолюду з вельможними дамами.

Вона постійно страждала, бо відчувала, що народилася для всіх принад, для всіх розкошів життя. Вона страждала, бачачи мізерність свого житла, вбогі стіни, потерті крісла, вицвілі фіранки. Всі ці речі, що на них інші жінки її кола не звертають уваги, завдавали їй болю. Самий вигляд дівчини-бретонки, що прибирала її скромну господу, викликав у неї гіркі жалі та химерні мрії. Вона мріяла про мовчазні передпокої, де стіни вкрито східними тканинами, де світять високі бронзові торшери і де в широких кріслах куняють два поважні лакеї в коротких штанях, приспані важким жаром калориферів. Вона мріяла про великі салони, оббиті старовинним шовком, про вишукані етажерки, заставлені коштовними дрібничками, про маленькі, гарненькі й запашні вітальні, де о п’ятій годині точиться розмова з найближчими друзями, славетними й блискучими людьми, увага яких тішить кожну жінку.

Коли вона сідала обідати до круглого столу, застеленого скатертиною триденної свіжості, проти чоловіка і він, відкривши супову вазу, захоплено вигукував: «Га! Ось це добрий суп! Нема нічого кращого!..» — вона мріяла про вишукані обіди з блискучим срібним посудом, у кімнаті, де з шпалер дивляться стародавні постаті та чудернацькі птахи у химерному лісі; вона. мріяла про добірні страви на розкішних тарілках, про компліменти, які шепочуть їй і які вона слухає з загадковим усміхом, підносячи до уст шматок рожевої форелі або крильце рябчика.

Вона не мала ні вбрань, ні коштовностей, анічогісінько. Проте тільки в цьому вона й кохалась, тільки в цьому

вбачала своє призначення. їй хотілося подобатися, бути бажаною, звабливою, не схожою на інших.

У неї була багата подруга, з якою вона виховувалась в одному монастирі і якої не хотіла тепер одвідувати, так тяжко вона страждала, вертаючись потім до себе. Цілими днями вона плакала з туги, жалю, розпачу та нудьги.

Одного вечора