Франческа. Володарка офіцерського жетона - Дорж Бату
Джексон оглянув пацієнтку, натис на точки за вухами. І я відчув, що напарниця почала хапати мене за руки. Франческа прийшла до тями і спробувала сісти. Ми її насилу втримали.
— Скільки часу минуло, відколи вона знепритомніла? — спитав лікар.
Ми з Баррелом подивились один на одного.
— Не менше п’яти хвилин, — нарешті сказав я.
— Її потрібно терміново доставити в лікарню. Негайно!
«Негайно» означало підняти в повітря «Дельту». Рівно місяць тому «Дельту» вже піднімали в повітря через Франческу, коли вона наділа собі на пальця підшипник. От і зараз Сара вже запитувала дозвіл командира бази на зліт. Замість відповіді полковник прибіг власною персоною.
— Що, знов? — хрипко перепитав він.
Франческа кволо всміхнулася.
— Взяли! Понесли! — скомандував доктор Стів.
Солдати переклали дівчину на ноші й понесли на злітний майданчик, де «Дельта» вже розкручувала лопаті.
Хтось поплескав мене по плечу й щось тицьнув у руки. Це була якась книжка й тоненькі дівочі окуляри. Вони якимось дивом уціліли. Я поклав їх у кишеню і побіг за ношами.
— Джорджіо, лети з напарницею! — сказав офіцер Баррел. — Я тебе прикрию із кейсами!
— Я повідомлю батьків! — Сара намагалася перекричати гуркіт вертольота, притримуючи рукою кепі, щоб його не здуло вітром. — Мабуть, буде потрібний новий одяг, цей весь у крові!
— Дякую! — сказав я.
— Стійте! Зачекайте! — до нас підбіг наш наставник, професор Рассел. — Я полечу з вами!
Весь час, поки ми летіли до Хірургічного центру штату Коннектикут, професор мовчав. Було видно, що він сильно нервувався.
Поки Стів і Франческа були на МРТ, ми з професором сиділи в приймальні й просто мовчали. Професор було спробував щось сказати, але потім махнув обома руками, як великий птах, і знову замовк. Задзвонив телефон. Це був старший брат Франчески, Патріціо.
— Що сталося?
— Мало що знаю. Поверталася зі стоянки, ніби врізалася в стовп…
— Як?!
— Гадки не маю!
— От чорт! Я вже їду до вас, хвилин через п’ятнадцять буду!
— Добре. Ми прямо на вході, корпус «В».
— Усе більш-менш нормально, якщо це можна вважати за норму, — доктор Джексон вийшов до нас після того, як із Франческою провели всі необхідні маніпуляції і відвезли в палату. — У неї розбитий ніс і струс мозку. Поки дисфункцій не спостерігаємо, але добу вона має провести тут, під моїм наглядом. Потім можна буде щось говорити. Зараз вона слабка й готується до сну.
— Можна до неї? — спитав я.
— Авжеж, я саме по вас прийшов! — усміхнувся Стів. — Група підтримки їй зараз не завадить!
Ми зайшли у палату. Маленька кімната найменше нагадувала мені лікарню — ніякого запаху, котрий зазвичай буває в лікарнях. На тумбочці стояли свіжі квіти, в повітрі пахло фруктами. Крізь затемнені вікна пробивалося ранкове сонячне проміння. Кімната нагадувала дорогий готельний номер, хіба що кількість медичної апаратури та ліжко з механічним приводом не давали забути, що ми все-таки в лікарні. На ліжку лежала Франческа в лікарняній сорочці, яка зав’язується ззаду. Сорочка була з метеликами. На носі в напарниці була пов’язка, від чого складалася враження, що вона в наморднику.
«Цікаво, вона сама цю сорочку вибрала?» — промайнуло у мене в голові.
— Джорджіо, диви, яка в мене модна шмотка! — тихо крізь пов’язку прогундосила сицилійка і винувато всміхнулася.
— Сукенка — те що треба! — похвалив я. — З метеликами. Сама вибирала?
Ми засміялися. Професор підійшов до своєї підопічної, подивився їй в очі й спитав:
— Ти як?
— Голова гуде. І нудить.
— Голова гуде й болить?
— Ні, просто у вухах шумить…
— Як так сталося?
— Не знаю, професоре, я не пам’ятаю…
У мене знову задзвонив телефон. Телефонувала Сара.
— Як вона?
— Ніби ОК, але точно залишиться тут на добу. У неї закрита черепно-мозкова травма.
— Чорт!
— Угу… Стривай, увімкну тебе на гучний зв’язок.
— Привіт, подружко! Ти як?!
— Я в порядку, Саро, дякую!
— Ти хоч пам’ятаєш, як це сталося?
— Не дуже… Пам’ятаю, що йшла, а потім бамс!
— Ти не йшла, ти бігла, дорогенька! — сказала Сара. — І в руках у тебе була книжка. Ти одночасно бігла, читала, потім обернулася — мабуть, щоб закрити машину. Натисла на брелок, повернулася бігти далі — й одразу врізалася в стовп! Маковскі нам відео показував!
— Стовп не впав? — спитав я.
Ми всі засміялися. Крім професора.
— Франческо! — до Рассела повернулася здатність говорити. — Твоя голова… Твоя голова варта більшого, ніж усі наші голови разом узяті! Ти це розумієш?!
— Ні… — прошепотіла бідолашна дівчина. — А що не так із моєю головою?
— Не валяй дурня! — крикнув раптом професор. — У тебе унікальний мозок, ти геній, біс тебе забирай! Ти літаєш по базі, підриваєш плитки, влаштовуєш пожежі, розбиваєш вікна! Підривай, розбивай на здоров’я, висади в повітря всю базу, але! Але! Бережи голову! Як ти взагалі до такого віку дожила, не розумію! Це тобі шолом потрібен, а не Джорджіо! Якщо не слідкуватимеш за собою, я до тебе Джорджіо приставлю! Як можна читати на ходу?! Та на якому, в чорта, «ходу»?! Як можна бігти й читати?! Бігти й читати!
І раптом чорні, як вугіль, очі Франчески заблищали і наповнилися слізьми.
— Професоре, легше, легше. Не кричіть на неї, — заступився я за напарницю. — Вона ж не навмисно…
— Та я знаю, що ненавмисно, — пробурмотів Рассел. — Просто я також переживаю… Вибач, дитино…
Зайшов доктор Джонсон зі ще одним лікарем — високою чорнявою жінкою, дуже схожою на актрису Орнеллу Муті.
— Я доктор Манчіні, Б’янка Манчіні, — сказала Орнелла Муті. — А ви — Франческа? Ciao, Francesca!
— Ciao! — усміхнулася напарниця. — Ви італійка?
— Мої дідусь і бабуся із Флоренції, а я тутешня! Навчиш мене італійської?
— Не проблема!
— Я разом із доктором Джексоном спостерігатиму за тобою добу, щоб переконатися, що все гаразд і струс не матиме наслідків. Як ти отримала травму?
— Книжка… — ледь чутно простогнала дівчина. — Дуже цікава книжка про те, як вираховувати найкоротші вектори орієнтації в просторі, — Франческа подивилася на мене. — Джорджіо, тобі точно сподобається, я спеціально для тебе взяла…
— Ви тільки подивіться на це чудо! Книжка! Вона читала книжку, коли всі інші втикають у смартфони! — здивувалася доктор Манчіні. — Це цілком поважна причина!
Задзвонив телефон. Приїхав Патріціо.
— Сестричко, що з тобою? — схвильовано спитав старший брат. — Леон, Мауріціо й батьки уже в дорозі!
— О-о-о! — закотила очі Франческа. — Зараз почнеться шоу!..
— Ми, мабуть, поїдемо… — сказав Рассел. — Нас робота жде!
— Ви впораєтеся без мене?
— Буде важко, але в нас немає вибору, — я всміхнувся і потиснув напарниці руку. — Одужуй, ragazza mia, все буде ОК, приїжджай скоріше на роботу, ми чекаємо!
Франческа заплакала.
— Е ні, не плач! Чуєш?
— Я вас підвела…
— Ой, перестань, теж мені «pidmanula-pidvela»!
— Що це за «pidma… nula»?.. — дівочі сльози миттю висохли.
— Це слова з пісні. Потім розповім!
— Там хоч ніхто нікого за волосся до сосни не прив’язував?
— Та ні, там усе гаразд, пісня про складний
