Франческа. Володарка офіцерського жетона - Дорж Бату

— Хм… І як ти збираєшся обертати корабель по поперечному вектору, коли в тебе майже дві з половиною тисячі фунтів вантажу? — хитав головою професор. — Частина його в герметичній капсулі, але більша частина — ні. Там чутлива апаратура, а ти зібрався крутити корабель, наче дзиґу!

Моя рука так і зависла у повітрі.

— Г’юстон, Сі-Ті, відміна маневру орієнтації! — миттю зреагував я.

Франческа теж моментально відкрила файл із розрахунками, щоб знайти і виправити помилку.

— Сі-Ті, Г’юстон, причина відміни? — не зрозуміли в Г’юстоні.

— Вантаж на борту.

— Що не так із вантажем?

— Сі-Ті, ЦУП (Центр управління польотами) Готорн, що сталося?! — у SpaceX побачили жовтий статус маневру.

— Відміна орієнтації!

— Причина?

— Вантаж.

— Еммм… В сенсі? Що ти маєш на увазі? — здивовано запитав Джоель, оператор із команди Dragon.

— В сенсі, емм… Не знаю…

— То в чому ж причина? — не розумів ситуації Джоель.

Я хотів було ще раз сказати про вантаж і про те, що вантажний корабель догори дриґом, як раптом одна проста думка блискавкою вдарила мені прямо в голову: «Який вантаж?! Ну ЯКИЙ вантаж?! Ну то й що, що я зараз переверну корабель? Там вантаж закріплений і поняття «верх» та «низ» у космосі досить умовне!»

— Нічого особливого, просто перевіряли розрахунки. Усе ОК! — похмуро сказав я в мікрофон, розуміючи, в яку калюжу щойно сів.

Я розвернув крісло до професора — той стояв за нами, весь червоний зі сміху.

— WTF, професоре?! Ну ви й даєте!.. А я, як справжній дурник, піддався…

— І я піддалась… — ображено буркнула Франческа. — Я, як ідіотка, вже встигла кілька разів перерахувати, але якщо нам потрібно переорієнтувати грейфер у бік «Гармонії», то іншого шляху немає!

— І чого ж ви піддалися? — захлинався сміхом Рассел.

— Бо це ж ви сказали…

— Я багато чого можу сказати! — видихнув астрофізик. — Але це не означає, що мене завжди треба слухати!

У моїй голові розірвався шаблон, і його осколки розлетілися по командному центру, зачепивши й мою напарницю. Франческа з несподіванки впустила на підлогу олівець.

— Як «не означає»?! — ошелешено видихнула вона. — Ви ж наставник!

— Як ми можемо не реагувати на ваші зауваження? Це ж нонсенс! — на моїх очах руйнувалась усталена схема «вчитель — учень», закладена в мене буквально з дитинства. Я виріс у східній культурі, де серед основних правил є одне з двох пунктів: 1. Учитель завжди правий. 2. Якщо Учитель неправий, дивися пункт перший. Порушувати це правило просто неможливо, це вважається блюзнірством.

— Ну то й що? — Рассел насміхався з моєї залізобетонної схеми стосунків «учитель — учень». — А якщо я завтра скажу тобі, що наша планета не сфера, а площина — ти викинеш із формули розрахунку траєкторії радіус Землі? Бачиш, учитель і начальник не завжди бувають праві, — раптом посерйознішав професор. — У тебе своя голова на плечах — користуйся своїм мозком! Хто зараз за пультом головний?

— Я, як старший зміни… — прошепотів я.

— Ти! — Рассел тицьнув у мене пальцем. — На кому лежить відповідальність?

— На мені…

— Кому ти підпорядковуєшся?

— Старшому зміни в Центрі Джонсона у Г’юстоні…

— То якого ж ти біса слухаєш мене?

— Бо ви мене тренуєте!

— Так! Зокрема, треную не слухати дурних порад тих, хто не бере участі в процесі корекції! — Рассел подивився на мене поверх окулярів. — Тут ти командир! Ти дослухаєшся тільки до своєї напарниці! Ти можеш спитати моєї думки як думки третьої сторони, але ти не слухатимеш моїх реплік і взагалі будь-чиїх реплік за своєю спиною! Ти взагалі мав мені сказати, щоб я стулив пельку!

Я мовчав. Я переживав таке потрясіння, яке пережили перші пілігрими з корабля «Мейфлавер», коли допливли до берегів Америки.

— Якщо ти не почнеш вмикати свій мозок, то перетворишся на барана! — безжалісно поставив крапку професор. — Ти ж у минулому журналіст, тож знаєш, як ЗМІ маніпулюють думкою аудиторії! Якщо людина не здатна критично сприймати інформацію і ковтає все, що їй згодовують медіа, то вона стає схожа на зомбі! Подивися на Північну Корею! Та на ту ж Росію подивися! Ти думаєш, у нас таких немає? Дуже велика частка людей не вмикає свій мозок! Думай! Критикуй! Шукай інформацію з інших джерел, порівнюй! — Рассел постукав себе по лобі. — І тоді все буде ОК!

Після всіх необхідних маніпуляцій у повному мовчанні ми передали керування вантажівкою.

— Houston, CT! Everything looks nominal!

— Copy that, thanks, Houston!

— Copy, Hawthorn! Thanks, guys, good job! [13]

Тепер ми точно не страждатимемо від того, що професор не завжди може бути присутнім на наших змінах. Так приходить впевненість у собі.

* * *

Ми розходилися по робочих місцях після церемонії підняття прапора. Настрій був піднесений, бо сьогодні очікувалося сонячне затемнення, і полковник Вескотт оголосив, що на третьому майданчику в зоні прийому місцеве наукове товариство встановлює два телескопи для спостереження. Усі охочі можуть взяти додаткову перерву й насолодитися видовищем — у нашому регіоні сонце буде закрите місяцем на 70 %.

— Джорджіо, зачекай, я книжку з машини заберу! — Франческа побігла на стоянку, а ми з офіцером Баррелом залишилися чекати її біля входу в корпус.

— Перебрав я вчора стейків… — погладжуючи живіт, зітхнув старший офіцер.

— Та ну! М’яса багато не буває.

— Буває, Джорджіо, особливо після восьмої вечора, — пожалівся Баррел. — І коли в тебе є більше ніж півпляшки віскі.

— Е ні, за таких умов і я пас, — погодився я й одразу уточнив: — Щоправда, якщо йдеться про неділю, а не про п’ятницю!

— Ну от! А я не зміг стриматися. Нема в мене сили волі.

Може, сили волі в офіцера Баррела й не було, проте не було в нього і черева. І взагалі, у нас на базі майже немає людей із надлишковою вагою, навіть серед цивільних.

Військові, причому всі, починаючи з рядового й закінчуючи офіцерським складом на чолі з полковником Вескоттом, якщо не зайняті службою, то беруть участь у нескінченних маршах і по півдня проводять на тренажерах та смугах перешкод. Жодного разу не бачив тут військового з черевом.

— …Я взяв трохи стейків із собою, можу поділитися під час ланчу, — запропонував Баррел.

— Це було б чудово. Дякую.

Нашу світську бесіду перервав глухий удар і звук падаючого тіла.

Ми повернулися на звук, і я відчув, як у мене на потилиці ворушиться волосся, а серце падає в шлунок: прямо на дорозі лежала моя напарниця.

Як два тигри, ми трьома стрибками опинилися коло нещасної дівчини, розпластаної на асфальті.

— Франческо, що сталося?! Ти мене чуєш?!

Дівчина не відповідала. Вона лежала на спині, розкинувши руки. З носа юшила кров, на лобі набрякала здоровезна ґуля. Окуляри лежали поряд. Офіцер Баррел нахилився послухати дихання, я схопився за пульс на руці і шиї.

— Пульс є!

— Дихання є!

У мене вмить вимкнулася паніка, і я згадав перші правила реанімації. Ми перевернули дівчину на бік, щоб кров із носа не текла всередину, і підклали під голову мій рюкзак. Я розтиснув напарниці зуби й простежив, щоб язик не запав у горлянку. До нас на допомогу кинулися кілька гвардійців. Гуртом ми на руках перенесли Франческу з асфальту на лаву. Дівчина