Біла тінь - Юрій Михайлович Мушкетик
Борозна нахилився до Нелі — просто хотів роздивитися її очі, вона витлумачила це по — своєму й одхилилася. Він побачив, як ледь нахмарилися її брови, але не міг відгадати, вдавано чи насправді. Він відчував якусь неясну тривогу, якесь дивне хвилювання. А ще почував, що й справді нізащо не зміг би отак просто обняти Нелю, обняти й поцілувати, це було б неприродно, дерев'яне й або розсердило б, або розсмішило її. Ну, навіть якщо б вона не розсердилась і не розсміялася, однаково обоє б відчували не пал сердець, а щось… що так треба, так мусить бути, тобто вони б спочатку обмислили поцілунок розумом. І був би він прісний, майже «ерзацовий».
Тепер він переконався остаточно, що з самого початку взяв неправильний тон, настроїв себе не на ту хвилю. Ну, він не був серцеїдом. І не затер слів про кохання до полиску. Одначе ж знав їх. Щиро чи нещиро казав не раз. Навіть мав свій «сюжет». Але застосовувати його до Нелі, до оцієї чортиці, годі було й думати. По — перше, вона б відгадала, висміяла, по — друге, почував, що втратив би повагу до себе. Він і далі розглядав цю їхню зустріч неначе в двох проекціях. Думав про неї холодно, чи принаймні намагався так думати, тверезо судив про Нелю, але почував, що йому небайдужа оця розмова й те, як складуться їхні стосунки. Й провадив далі химерну, двозначну й трохи жартівливу балачку.
— Поки що вона є. Та ось доведуть, що це не що інше, як особливий вид енергії, тоді і їй кришка. Отже, треба поспішати.
— Ви мене розчарували, — сказала Неля.
— Чим? — намагався він подивуватись якомога дужче й справді трохи здивувався.
— Я думала… у вас є якась красивіша легенда.
— Що — що? — запитав він. — Яка легенда?
— Ну, ота… Яку видумують шпигуни для тих, хто їх ловить. А серцеїди для дівчат… Він щиро розреготався.
— То, виходить, усе тільки в легенді? То я її вигадаю. Повірте авансом.
— Ні, авансом не вийде… — жартувала вона. — Ви ще скажете, на виплат…
Вона трохи кокетувала з ним (кокетство дається жінці природою, як ластівці уміння літати), боялася видмися кокеткою, їй більше хотілося, щоб він відчув у ній колегу, науковця, хоч і розуміла, що те їй може нашкодити в його очах. Колег йому вистачало без неї.
Вони вели гру. І все, що вони говорили, тільки якоюсь мірою відбивало те, що насправді тамували в душах. І все ж їй вдавалося бути безпосереднішою більше за нього, вона його не ловила, якби ловила, мабуть, він би якось те відчув і взяв над нею гору. А так він почувався в програші.
Йому здалося, якби він зараз її легенько обняв, — вона б не випручувалася. Але надто все було неприродно. Поки він над цим роздумував, Неля сказала, але вже зовсім інакше, серйозно й майже сумно:
— Якщо доведуть, що то тільки особливий вид енергії, тоді всьому кінець. На любові усе тримається.
Що це — її природна дитинність — заглянути за найвищий паркан? Так чи так, але це велика магія світу, яка тяжіє над людиною і яка штовхає людство по якомусь не відомому йому шляху. По краю, понад прірвою, щоб заглянути в неї. Куди приведе той шлях? Це невідомо. Іншого людині не дано. Та чи так це й погано — вічно кудись прагнути, йти, летіти…
У цю мить йому страшенно захотілося, щоб Неля відчула те, що відчуває він. Щоб стиснулася отак душею, щоб упало в порожнечу серце й завмерло, затерпло на мить, а відтак мозок пропалив крижаний холод, щоб на тому місці встав чорний біль, ще дужче окресливши самотність. Тоді б їй захотілося втекти звідти. Тоді б вона зрозуміла його…
— Хочете, Нелю, я розкажу вам про чорні дірки неба? — запитав він, і було в його голосі таке щире бажання віддати щось із себе, якусь часточку себе, що вона, хоч уже й збиралася йти, не одважилася відмовити. Вона зрозуміла, що це треба для нього. Що інакше він образиться, чи й не образиться, але поміж них ніколи не продзвенить та струна, без якої людям не зрозуміти одне одного…
Він розповідав натхненно. Хвилинами їй здавалося, що він посвячує її в щось своє, глибинне, потаємне, вона й справді збагнула оту пекельну силу й самотність, їй відкрилося відчуження, до якого, на щастя, не дійшли і не дійдуть люди, але яке може стояти засторогою і на їхньому шляху. Це були хвилини зближення, правда, не того, інтимного, коли зближують мимовільний доторк, віддих, незрима хвиля, що б'є з мозку в мозок, з серця в серце, а якогось іншого, яке, однак, передує тому. Він зрозумів це. І сказав напівжартівливо, але так, що жартівливість — то тільки можливість утекти, переступити в разі чого на іншу кладку.
— Через те всі закохані дивляться на небо.
— Може, шукають там того, чого не можуть знайти в собі?
— Може, — подумавши, погодився він. — Тільки бездонність — і там, і там. Вистачить шукати на весь людський рід.
— Ну, а коли знайдуть?
— Знайти — не можна. Життя — це безкінечність. У тім його сенс.
Угорі, не дуже високо, мабуть, щойно піднявся з Жулян, летів літак; спалахував червоний вогник, неначе знак тривоги чи перестороги комусь. Вогник зник, і одразу в парку сяйнули ліхтарі, впали чари, стало неможливо розказувати про небо.
— У місті немає неба, — сказав Борозна. — Ми його тут не відчуваємо і не живемо з ним. Ось погляньте сюди…
Вія не хотів, щоб вона йшла, намагався якось затримати й не внав як.
