Біла тінь - Юрій Михайлович Мушкетик
— Вікторе Васильовичу, а куди ви кладете бороду, коли лягаєте спати, на ковдру чи під ковдру?
— Я… не розумію, — чомусь зніяковів він. — А для чого ви запитуєте?
— Є в Чехова таке оповідання, — засміялася Неля. — Хлопчик запитав у бороданя, а той після того не міг заснути всю ніч.
— Я засну. Якщо ж не засну, то трохи з іншої причини, — сказав майже нахабно.
Трамвай під'їздив до моста Патона.
— Знаєте що, — запропонував Борозна, — давайте пройдемо в парк Примакова. Новий парк. Я впевнений, ви не були в ньому. Дарма що кожного дня проїжджаєте повз нього.
— А коли це самовпевненість? Ви думаєте, на все місто один ви такий досвідчений екскурсовод? — сказала грайливо, майже кокетливо.
— Хіба можу я так думати, — відказав він у тон. — У наш вік… Вік…
Вона подумала, що він зараз скаже якусь банальність, на зразок: «Наш вік — вік атомної бомби і кліпсів…» І зраділа, що він не сказав банальності. Ох, як не хотілося ій тривіального залицяння, особливо від Борозни. Вона склала собі його образ як людини крутої, упертої, суджень сміливих і безкомпромісних. Уявлявся холоднуватим, амбітним, їй сьогодні було просто цікаво подивитися на нього зблизька, та ще в таких неймовірних шатах — залицяльника. Звичайно, дівчата в інституті, перетираючи кісточки всіх, перетирали й тверді маслаки Борозни, тож склали про нього думку як про людину самостійну, впевнену, трохи таємничу, спокусливого жениха, хоч трохи й непевного, з таким не знаєш, насмієшся чи наплачешся. Недарма ж і досі ходить у парубках.
— У наш поспішливий вік… — докінчив він… — Усе кудись біжимо. Вже майже розучилися милуватися заходом сонця і метеликом на квітці. Зате навчилися швидко й поверхово оцінювати все: машини, костюми, пейзажі… Одне одного. Й навіть задоволені тим. Завтра буде інший костюм, інший краєвид…
— У вас, я сказала б, занадто категорична мотивація, або йди з вами в парк, або ти естетично глуха людина, — засміялася Неля, але в душі була рада, що нехай він і не сказав чогось особливого, але й не сказав банальності. Отже, хоч трохи рахувався з нею як з людиною, колегою. — А крім того, все це тому, що у людей обмаль часу.
— Зовсім навпаки, — не погодився Борозна. — У людей вивільнилось достогибелі часу. Ми не знаємо, куди подітися, чим захопитися. Цілі інститути думають, чим зайняти людей. Швидкий біг став звичкою, й більше нічого.
— Ні, тоді щось тут не те, — заперечила вона. — Нащо ж живе людина, якщо вона не знає, куди подітися?
— Ви взяли занадто глобально. Звичайно, можна брати й так: людина — породження природи, а природа не повинна цим опікуватися. Вона існує, бо вона є. Тільки людину мучить думка. Але я беру значно вужче: робота й позаробочий час. Дозвілля себто.
— То вам оце нікуди подітися?..
— Що ви, що ви, — поспішив він. — Я не мав на увазі себе. Тобто нас з вами…
Захоплені розмовою, вони не помітили машини, яка скреготнула гальмами за кілька кроків од них, були змушені підійти до міліціонера по той бік дороги. Неля злякалася, — звичайно, не міліціонера, а того, що трохи не попали під машину, схопила Борозну під руку, інстинктивно ховалася за нього. Страх кинув її до нього всю.
— Ви що… Ви посліпий?.. — кричав молоденький міліціонер, котрий, видно, сам недавно приїхав до міста й ще не навчився читати довгі нотації та одривати квитанції на штрафи.
— А ви страхопудка, — сказав Борозна майже радісно, коли міліціонер відпустив їх. — І вам личить переляк.
— Як це? — не зрозуміла вона.
— Ну, ви погарнішали. Тобто ви й так гарна…
— Знайшли спосіб… Тепер не зрозумів він.
— Що?
— Сказати комплімент. Всі чоловіки кажуть жінкам компліменти. Ви, виявляється, не виняток.
— А хіба це неприємно?
— Та ні, приємно. Всі й клюють на це. Хоч і знають, що наживка не натуральна. Але… хочеться натурального. Зараз стільки ерзаців. Скрізь. В усьому. — Вона сказала це переконано, з почуттям. — І навіть оці компліменти… їх кажуть з такою легкістю… Теж один з ерзаців, що почав витісняти щось справжнє.
— Але ж у даному випадку це правда. Ви знаєте самі. Ще десь з восьмого чи дев'ятого класу.
— Облиште, — просто сказала вона.
— Ну, якщо вважаєте, що з моїх уст тільки ерзацні істини… — він удав, що образився, але разом з тим непомітно втік розмовою на інше. — Але треба сказати, що й ерзаци не всі такі вже погані. Та й люди змушені вдаватися до них усе частіше. Бо менше залишається того, що наготувала природа. В світі дедалі більші швидкості, міцніші сплави…
— А ми такі ж крихкі, як і ті, що ходили отут тисячу років тому.
— Але ми володарі цих сплавів.
— І більшає нас. І стаємо об'єктом статистики. Тобто наші душі. Ні, ерзаци почуттів угору людину не поведуть.
— Я не про ерзаци почуттів.
— І всі інші ерзаци.
— Ви помиляєтеся, — сказав він переконано. — Дитинство людства минуло. Раніше люди були наївніші, їх легше було розчулити. Тепер нас розчулити важче. Може, тому, що ва короткий час людство побачило дуже багато горя. Так би мовити, у масових масштабах. І, правда ваша, тисне на нього й статистика…
— Але хіба людина лишилася не такою самою? Не таке в неї серце? Не так само шугає кров! Чи не той тепер соловейко?
— Лишитися тією самою — цього мало. Нас затискує техніка. До того ж соловейків поменшало. І квітів, і свіжого вітру, й хмар поменшало на кожного з нас. Нам доводиться заміняти все це чимось іншим. Забувати одні втіхи й шукати інших.
Вони йшли широкою алеєю понад Дніпром. Повінь цього року була невелика, та й вода вже трохи спала, од цього берега майже до середини ріки повипинали хребти камінні насипи, на них скрізь манячили рибалки, кілька
