Біла тінь - Юрій Михайлович Мушкетик

спостережень оточення, з усього того, чим прожив оці тридцять шість років, яка виросла в ідею. Правда, сама ідея була досить невизначена. Було тільки відчуття душею, серцем переконання. Це переконання прийшло до нього не так давно. І теж як своєрідне наукове відкриття. Життєве й наукове. Десь років дванадцять — п'ятнадцять тому, коли, немов вода крізь відчинені лотоки, ринули через засоби інформації всілякі теорії, здебільшого гіпотетичні або й просто абсурдні, але приголомшливі, що каламутили мозок, дивували, захоплювали, обіцяли, він, молодий аспірант, опинився в тому потоці з головою. Захоплювала сміливість і несподіваність у мисленні будівників гіпотез, а також безбережність, всеосяжність, які немовби одкрива — лися перед наукою. Він пам'ятав, як збиралися вони, молоді аспіранти, вечорами, сиділи, не засвічуючи світла, мислили «страшно», нещадно, парадоксально, як од того холонуло серце й отерпав мозок. Усім їм здавалося, станеться щось таке, ось — ось люди пройдуть світ од нейтрино до метагалактики, розкладуть його, як конструктор, і складуть знову, по — своєму. Вони жили тими відчуттями, тими сподіваннями. В тому всьому людина мовби маліла, підносилася й маліла водночас, їм здавалося, було знайдено нову сутність людини, її нове якісне вираження. І, звичайно ж, продовжити цю сутність, бути речниками її судилося їм, зокрема йому, Віктору Васильовичу Борозні. Вони не знали, у чому конкретно все те виразиться, бо почували тільки якийсь поштовх, якесь вивільнення від того, що донедавна притягло їх до землі, до інших людей. До всього того, чим жили донині самі, чим жили їхні батьки й батьки батьків. Оце нове, невідоме, здавалося їм, замінить усі старі тяжі, викує людину нового сплаву, не підвладну іржі, корозії, розкладу. А тим часом теорії нагромаджувались на теорії, одна гіпотеза заперечувала іншу, з одної невідомості виростало кілька, а отого, сподіваного, не було. Це втомлювало. Борозна одним з перших зрозумів, що чимало людей ховаються за знання, як дикун за велетенський щит, що техніка сама по собі не впорядкує не те що всього людства, а й самих науковців. Він це не стільки розумів, скільки почував. І не знав, з якого боку приступитися до того всього. Та що там приступитися — він навіть своїх думок про це не зумів упорядкувати. Знав лише одне: житиме так, щоб не привести себе в неузгодження з отим, що привело його у великий світ, у науку. А самих думок так і не привів До якоїсь системи, все це хаосом крутилося в його голові, і він нікому не виповідав їх. Оце чи не вперше так несподівано й так прикро колупнула майже не знайома йому жінка, яку йому кортіло зробити знайомішою, ближчою, і він розбалакався.

— Рухаючись уперед, ми не просто рухаємо вперед істину продовження людського роду. Ну, скажімо, ми знайдемо ту єдину істину — як збудовано світ. Довідаємось точно, що електрон, який бігає довкола ядра, згусток енергії (одна з тисячі теорій, безглуздих уже хоча б тому, що їх тисяча). А тоді що? Перестанемо шукати істину. Треба вмирати? Бо ж далі нащо жити? Істина знайдена. Бридня! Ми, науковці, мало рухаємо, розвиваємо теорію людини. Світ у нас. Хоч ми й самі лише часточка світу, матерії, вічного пороху. Але ж що нам з того, що він вічний? Ви мене розумієте — я кажу не в широкому, не в філософському розумінні. Тільки в моральному. Кожному з нас дано розум, щоб збагнути, що поруч є ще мільйони інших кохань, краси, думок. Поважай їх. І подумай про те, чи люди йдуть одне до одного. Чи ближче стають серце до серця, чи серця оддаляються. Колись на землі людей було значно менше. Тепер їх примножилося. Скоротилися простори, відстані. А відстані між серцями? І чи може бути істина для всіх сердець? Або хоч для двох. — Він помовчав, посміхнувся і тою посмішкою мовби спустився на кілька сходинок униз. — Ну, скажімо, для мого й вашого. Я вже стараюся майже півгодини, а не знаю, чого досягнув. Тільки бачу, що вам личить задума. Ви тоді така…

Вона одвела погляд од води, він знову прочитав у її очах зацікавлення. Може, це було не зацікавлення тим, що він казав, а тільки ним самим, але хіба не того досягав? А ще бачив, що в неї очі розумної досвідченої жінки, а тоді, коли вона слухала його, у них проскакувало щось дитинне, наївне, й хто зна, що йому більше імпонувало. Мабуть, останнє. Хоч це було зовсім не те, для чого прийшов.

— Я слухатиму вас, якщо ви кинете вашу звичку, навіть розмовляючи на наукові теми, охмуряти, — сказала вона.

— Є така звичка, — погодився Борозна. — Мабуть, як і в усіх інших чоловіків. Адже ми все робимо, щоб сподобатися вам. Циклофазотрони. Лінкори. Губну помаду. Але Що, скажімо, в цьому конкретному випадку втрачаєте ви? Я стаю красномовніший, енергійніший.

— Згоряє багато пороху на думку про те, яке справили враження.

— Але… Якщо я інакше не можу. Якщо я саме для цього з вами пішов.

— Ну, тоді інша річ. — Вона сказала це якось особливо, по — діловому. — Приступайте. Що там у вас на початку? Ліричний вступ?

— Епіграф. «Що сперечатись: вічний світ — не вічний, коли помрем, нам буде все одно».

— Гарний, нічого не скажеш. Тобто ви кінець перенесли на початок. В тому є сенс: мовляв, однаково всі будемо там.

— Пробачте, але ви все так спростили, аж язик стає кілком. А якби й справді? Про що ж іще можуть говорити над річкою двоє, якщо не про любов. Он погляньте…

Ліворуч од них за ще ріденьким кущиком влаштувалася парочка, вони азартно цілувалися. Борозні й Нелі залишалося або вдавати, що не помічають її, або встати й піти. Вони не піщли. Мабуть, тому, що оте жарке цілування жодного з них не хвилювало й навіть не нервувало, за мить вони забули за нього зовсім, навіть не помітили, коли спорожніла лавочка.

— Про неї не говорять.

— Про неї все сказано?

— Та ні. Якщо говорять, — її нема. І взагалі її нема. Це щось ніби чорт. Його ніхто не бачив, а страшно.

«Ого, — сказав собі Борозна. — Якщо його страшно тобі… Чи не хочеш ти звернути все на невдачу в заміжжі…»

А