Карпатське танго - Тетяна Пахомова

– Сідайте. Ну то як вам вистава, Зайчук? – Тетяна Василівна тримає заліковку в руках.

– Дуже сподобалася. Гра акторів і костюми чудові, пісні цікаві, я ще таких не чув…

Професор задоволено киває головою.

– Так, пісні там є гарні, а є просто цікаві. Оті російські й суржиком, що співає Гордій, вони ж таки не прижилися, зараз їх нема… А ви чули «Червону руту»?

– Так, звісно. Це улюблена пісня нашого гуртожитку, – захоплено відповідаю.

Тетяна Василівна обертається до аспіранта Володі.

– Бачиш, і твоя пісня вже стала народною… Познайомтеся, Андрію, це гордість нашого медінституту й моя особиста – Володимир Івасюк.

У мене завмирає серце. Так ось який ти, легендарний Івасюк! Та знаменитий композитор і просто вродливий юнак навіть ніяковіє. Я зриваюся на ноги й завмираю в шанобливому напівпоклоні.

– Мені дуже, дуже приємно! Я Андрій. Коли чую ваші пісні, ніби бачу своє карпатське село. Спасибі вам велике… І вам, Тетяно Василівно, за знайомство…

Викладач хитає головою й задумано крутить мою заліковку.

– Добре, що ви із села. А ще й карпатського, – переводить усміхнений погляд із Володі на мене. – Скажіть, Зайчук, а як вплинули історичні зміни в харчуванні людини на її анатомічну будову?

– Ми можемо говорити про явище акселерації й збільшення кількості хвороб, пов’язаних із порушенням обміну речовин. Вони змінюють розподіл речовин у тканинах та органах, спричиняючи накопичення жирових відкладень і зменшення частки м’язів. А це призводить до ослаблення опорно-рухової системи організму… – упевнено відповідаю на загалом просте запитання.

Тетяна Василівна уважно слухає.

– Добре, Андрію, добре… Дійсно, доступність їжі не тільки збільшила кількість людей на планеті, а й завдала їм чимало шкоди. Навіть у Біблії переїдання віднесено до гріхів… А що ви думаєте про картину Себастьяно Річчі[3] «Перенесення ковчега царем Давидом до Єрусалиму»? – Викладач знову робить несподіваний поворот у складанні заліку.

Я заскочений запитанням зненацька. Івасюк відверто тішиться ситуацією. Тетяна Василівна знову простягає мені заліковку без свого підпису.

– Сходіть, Зайчук, до Львівської картинної галереї. Десять хвилин ходу звідси. Одна з найкращих у Радянському Союзі. Дослідіть зміну анатомічних особливостей у людині за якихось триста років. Та й із майбутніми пацієнтами-митцями матимете про що спілкуватися… Чи просто з дівчатами на побаченні. На все добре, – стримано й приязно прощається зі мною.

Ну та добре, сходжу ще й туди. Почуваюся Вінні-Пухом, що застряг у ході Кроликової нори. Ні вийти, ні зайти. Залік із патанатомії надійно тримає мене. На вулиці дощ. Згадую про парасольку, яку забув під кабінетом професора, повертаюся. Зустрічаюсь у коридорі з аспірантом Івасюком. Він плескає мене по плечу.

– Ти не переживай, Андрію: усе складеш як годиться. Ти просто сподобався Тетяні Василівні. Вона нецікавих людей нікуди не посилає. Бачить у тобі потенціал для розвитку. Ще будеш вдячний за ті екскурсії… А що, надворі досі дощ? Я без парасолі…

– Матиму за велику честь для себе й своєї парасолі супроводити вас, – галантно пропоную Івасюку.

– На «ти», Андрію, на «ти», – усміхається Володя, і ми виходимо під дощ, який мені сьогодні дуже подобається.

– Мені потрібен саксофоніст на один виступ, а то мій захворів. Ти часом не знаєш котрогось? – запитує Володя.

– Знаю, навіть живу з ним в одній кімнаті, Віктором звати. Як заведе мелодію – усі дівчата його.

– О, значить, гарний музикант. Мені такий підходить, – сміється Володя. – Ходімо швиденько, познайомиш мене з ним…

Баба Зіна не хоче пропускати мого нового знайомого, і лише серенада Володі розчулює вахтерку.

– Привіт, хлопці. Це Володимир Івасюк, – представляю сусідам у кімнаті нового друга.

Усі ошелешено мовчать, застигнувши з розгорнутими конспектами на колінах.

– Ну, хто тут із вас Віктор-музикант? – питає всміхнений хлопчина.

Віктор першим віднаходить дар мови:

– Та тебе треба на руках носити, як єгипетського фараона. За ті пісні про кохання. А то все навколо мура ідейна… Віктор, – простягає руку, – саксофон.

– Дуже приємно, Вікторе-саксофон. Якби ти знав, як мене пісочать за ту любов у деяких кабінетах і навертають до мури ідейної… – Івасюк щиро сміється й закочує очі. – Зіграй мені щось.

– Валерію, гітара, – командує Віктор.

Удвох вони починають грати «Червону руту». Володя уважно слідкує за тональністю й ритмом, нарешті починає співати. У Сергія захоплено блищать очі, які через скельця окулярів видаються величезними. Я заплющую очі й подумки злітаю над Карпатами. Пісня несе потужний сигнал молодості й кохання. Вільного, нестримного й вічного, як гори. Я наче лечу над горою Пікуй, бачу маленьку хатинку бабусі. Десь там, під смереками, блукає моє кохання… Пісня закінчилася, Володя задоволений.

– Добре, хлопці. Шкода, що мені тільки саксофоніст потрібен… Та, думаю, десь колись принагідно ми з вами щось разом утнемо, гаразд? Приємно було з вами посидіти, та часу в мене обмаль. Проведи мене, Вікторе, дорогою перетремо тему, – швидко одягає гарний плащ під пояс і йде до виходу. У дверях обертається. – Андрію, забув тобі дещо сказати. Сподіваюся, ти бачив килимок біля кабінету Тетяни Василівни? Ото для неї індикатор вихованості студента. На ньому треба загальмувати й ногами шур-шур, ніби ти додому заходиш, зрозумів?..

Я б отут і жив. Постійно. Не виходячи нікуди. Навіть поїсти. Ситий був би, вбираючи кольори й відтінки трьохсотлітньої селери, завжди свіжих риб, мідій, винограду з полотен голландських художників. Потребу в спілкуванні задовольняв би, розмовляючи з надійним другом – усміхненим Франческо Бартолоцці[4], якого намалював Рафаель Менгс[5]. Щовечора бігав би освідчуватися в коханні завжди юній і прекрасній Катерині Стаженській на двометровому полотні Франсуа Жерара[6]. Може, вона ожила б і ми б навіть кохалися в оцій обителі вічної й бездоганної краси. Наші діти були б такі ж гарні й милі, як діти художника Матейка[7]. Наше щастя тривало б вічно… Я ходив картинною галереєю серед досконалості, яку створили люди, що не помічали бруду ні земного, ні людського. Вони мали великий талант бачити й передавати лише красу. І ця будівля теж створена насамперед для краси. Ніхто в нашому селі не будував оселі з високою стелею: даремна витрата деревини й втрата тепла, що йде вгору. Хата має бути затишна й тепла, наче нірка. Цей палац інакший. У маленькій хатині й усі думки приземлені – про те, щоб було добре тілу, а в отаких високих будівлях добре розмірковувати про щось духовне й вічне. Почуття голоду, з яким