Розколини - Ненсі Х'юстон
Лікар пішов. Мама схопила мене за руку, міцно стиснула її, сказала, що я неймовірно відважний хлопчик, що я її сміливий чоловічок, що вона мною пишається. Я намагався усміхатись у відповідь, та, оскільки ліва частина обличчя ще була заціпенілою, вийшла іронічна гримаса.
День минав, відчуття поверталися, і це були відчуття вкрай неприємні, alias[4] біль. Я про них не говорив. Я вирішив не скаржитись. Я цілком міг їх терпіти. Це було випробування — і я блискуче його долав.
На вечерю подали прісні й нетверді страви, тож я міг спробувати всього: картопляного пюре, йогурту, яблук у цукрі... Тато з’явився в палаті саме тоді, коли я розправлявся з десертом, — але мені здавалося, що він був не тут, що був прозорим, що це була лише голограма, яка матеріалізувалась у клініці, а справжнє тіло перебувало далеко, за багато світових років від мене, тому я зітхнув з полегшенням, коли тато дематеріалізувався.
Мама провела ніч на розкладачці в моїй палаті. Щоб я зміг заснути, медсестри дали нам ліки, які маскували біль. Я провалився в глибокий сон без сновидінь, а коли прокинувся, біль нікуди не подівся, та я нікому про це не сказав.
Трохи згодом ми повернулись додому. Одна з медсестер показала мамі, як дбати про мою скроню, щоб заживало швидше, і мама розповіла мені багато цікавого про дерму та епідерміс, а також про клітини, що діляться. Вони діляться дуже швидко й систематично, оновлюючи пошкоджену поверхню — як у випадку з моєю операцією, — і це добрий знак. А коли вони діляться швидко, але не систематично, — знак поганий, і зветься це раком. Мама зняла бинти і дбайливо обмазала ранку антисептиком, а я сказав, що вона найпрекрасніша сиділка на світі, на що мама відповіла, що я найтерплячіший з пацієнтів, і я слабенько всміхнувся, щоб вона відчула, якого зусилля коштувала мені усмішка.
День за днем біль не минав, я почувався розп’ятим на хресті.
На вихідних, через чотири дні після операції, мама попросила тата бути присутнім під час зміни бинтів. Щойно тато глянув на ранку, я помітив, як він зблід, і одразу стало зрозуміло, що ситуація не поліпшилась, а погіршилась. Занесли інфекцію. Хтозна, як це сталося, адже мама виливала стільки антисептика, але, зрештою, якийсь мікроб оселився у моїй ранці. Мікроби — це такі мікроскопічні тварини, які раюють у живій плоті й намагаються її вбити. Моя ранка набралася гною.
— Гній, — знову взялася до пояснень мама, — містить клітини, знищені мікробами. Останні бувають різних типів — так само, як люди діляться на раси.
— На тебе напали кляті клітини-терористи, — втрутився тато. — Ми зробимо біопсію, щоб дізнатися, хто саме сіє чвари між клітинами. Поки що нам невідомо, шиїти це чи суніти, а може, якесь велике цабе з Аль-Каїди. Але ти не хвилюйся — ми все з’ясуємо.
— Винищимо усіх! — заявив я.
— Саме так. Пустимо на них танки-антибіотики.
Лікар сказав, що треба оперувати знову.
Цього разу мене приспали. Світло згасло. Сонце сіло. Сол забувся просто посеред дня. Коли я прийшов до тями і побачив нахилену над ліжком маму, то кілька секунд боровся з панікою — я не знав, ні хто я, ні де я, а якщо точніше, то в голові ще не було того «я», що визначає особу. Було дуже лячно. Нарешті я таки піднявся на поверхню, повернулась моя особистість разом з усіма спогадами і сподіваннями, а ще я страшенно сердився на лікаря за втрачену годину життя.
Цього разу я залишився у лікарні під наглядом на додаткові день та ніч. Коли нас нарешті відпустили додому, мамі вручили список ліків завдовжки як її рука.
Почувався я кепсько. Літні канікули були остаточно зіпсовані, стояла середина липня, а я проводив свій час у ліжку або блукав будинком у дивному стані; не хотілося ні ґуґлити, ні терти прутик, адже я досі не почувався до кінця собою.
Боліла голова.
Ми повернулися до клініки втрьох. Цього разу мама навчила мене нового слова — некроз: частина шкіри навколо моєї скроні відмерла, бо мікробам таки вдалася їхня атака. Достоту повстанці в Іраку, пояснив тато. Вони неконтрольовані, тож якщо ми хочемо придушити тероризм, треба просто увірватися до Фаллуджі[5] й убити усіх.
— Тепер, сонечко, тобі зроблять пересадку, — сказала мама.
— Це як?
— Просто замінять мертву шкіру на дуже помітній частині твого тіла на живу шкіру, яку візьмуть з іншої, менш помітної частини тіла.
— З якої саме?
— З трону Вашої Величності, — пожартував тато і спробував розсміятися, та, правду кажучи, в обох був такий вигляд, ніби їх нудило.
Лікар удруге приспав мене, і цього разу, прокинувшись, я відчув біль у всьому тілі, побачив, що голову мені поголили, а ще мене било, мов у пропасниці. Одужувати довелося цілий тиждень, перш ніж мені дозволили вийти з клініки.
Джон Керрі намагався здолати Джорджа Буша у битві за Білий дім, але в нас удома мало звертали увагу на виборчу кампанію — єдиною темою для розмов було моє здоров’я. Під час молитви перед їжею і вкладаючи мене спати, мама молилася за моє одужання. По недільних ранках тато залишався вдома зі мною, а мама ішла до церкви сама. Вона постійно молилася за моє здоров’я, і все ж я почувався жахливо. Тато сердився на маму за те, що вона наполягла на профілактичній операції, а мама на тата — за те, що він розказав про це своїй матері, бо, здається, це викликало істерику в бабусі Седі і вона вирішила подолати неблизький шлях з Ізраїлю до нас.
— Рендалле, хіба ти не розумієш? Мені зараз особливо тяжко і гірко, — скаржилась мама. — І я не знаю, чи витримаю життя під одним дахом з твоєю матінкою, яка мене і в нормальному, здоровому стані доводить до сказу! Надовго вона до нас?
— Не знаю, — відповів тато. — Гадаю, вона взяла квиток в один кінець.
— Гадаєш?! І як я маю це розуміти? Вона взяла зворотний квиток — так чи ні?
— Ну... ні. Здається, ні... — буркнув тато. — То й що?
— Святі небеса...
Зазвичай у тата постійно виникали проблеми з бабусею Седі, та, оскільки мама нападала на неї, він її захищав.
— Тесс, у мами багато зв’язків, — заспокоював маму він. — Вона знайома з дуже заможними людьми у Каліфорнії.
