Щиголь - Донна Тартт

Мої руки та коліна були порізані. Я пірнав під уламки й проштовхувався між ними, намацуючи собі дорогу, обдираючи стегно об гострі грані різних предметів, аж поки опинився перед туго спресованою масою уламків, що утворювали непроникну стіну. З великими труднощами — прохід був дуже вузьким — я засунув руку до сумки, щоб дістати ліхтарик.

Я хотів намацати ліхтарик на ланцюжку — він лежав на самому дні, під картиною, — але мої пальці наштовхнулися на телефон. Я увімкнув його і майже відразу випустив із рук, бо в його світлі з’явилася рука чоловіка, яка стриміла між двома уламками бетону. Я пам’ятаю, що, навіть опанований жахом, я подякував Провидінню за те, що це була тільки рука, хоч її пальці були розбухлі, темні й мали вигляд, якого я ніколи не забуду. Навіть сьогодні я можу відсахнутися з жахом, коли якийсь жебрак на вулиці простягує до мене таку руку, з опухлими пальцями й брудом навколо нігтів.

Ліхтарик був на місці, але тепер я хотів використати телефон. Він відкидав слабке світло в ту порожнечу, де я перебував, але щойно я достатньо прийшов до тями, щоб нахилитися до нього, екран погас. Кислотно-зелений відблиск завис переді мною в темряві. Я опустився навколішки й став мацати обома руками в пітьмі по уламках каміння та скла, сповнений рішучості відшукати його.

Я думав, що знаю, де він лежить, хоч приблизно, але, мабуть, шукав довше, ніж мав би шукати, бо коли втратив надію його знайти, до мене дійшло, що я заповз у таке місце, де неможливо встати, а коли спробував підняти голову на три дюйми, вона вперлася в якусь тверду поверхню. Обернутися назад я не міг, рушити назад — теж. Я вирішив повзти вперед, сподіваючись, що там стане просторіше, і незабаром виявив, що повільно пересуваюся вперед з болісним, розпачливим відчуттям, а моя голова грубо притиснута з одного боку.

Коли мені було чотири роки, я частково застряг у вбудованому в шафу відкидному ліжку в нашій колишній квартирі на Сьомій авеню. Це звучить як гумореска, але насправді нічого кумедного в тій моїй пригоді не було; я, мабуть, задихнувся б, якби Аламеда, наша тодішня служниця, не почула мої здушені крики й не витягла мене звідти. Намагання маневрувати в цьому задушливому вузькому місці було чимось подібним, але ще гіршим: адже тут було скло, розпечений метал, сморід паленого одягу, і я знову й знову торкався чогось м’якого, про що не хотів навіть думати. Уламки важко сипалися на мене згори; моє горло було заповнене пилюкою, я важко кахикав і вже почав був панікувати, аж раптом зрозумів, що можу бачити, хоча й непевно, грубу поверхню розбитих цеглин навколо мене. Світло — слабенький, ледь видимий відблиск — проникало до мене з лівого боку десь на шість дюймів вище, ніж рівень підлоги.

Я нахилився нижче й виявив, що дивлюся на темну мозаїчну підлогу сусідньої галереї. Безладне нагромадження чогось схожого на рятувальне обладнання (мотузки, сокири, ломи, балон із киснем з написом FDNY[13]) лежало розкидане на підлозі.

— Тут хтось є? — гукнув я і, не чекаючи на відповідь, ліг і почав проштовхуватися крізь отвір так швидко, як тільки міг.

Простір був завузьким; якби я був на кілька років старший або на кілька фунтів важчий, я міг би там не пропхатися. Десь на півдорозі моя торба за щось зачепилась, і на якусь мить я подумав, що картина картиною, але мені доведеться позбутися її, як ото ящірка позбувається свого затиснутого між каменями хвоста; та коли я смикнув її востаннє, вона нарешті звільнилась, обсипавши мене дощем подрібненого тиньку. Угорі я побачив якусь балку, що, схоже, тримала на собі чималу кількість важкого будівельного матеріалу, і, звиваючись усім тілом і пропихаючись під нею, я був опанований страхом, що вона впаде на мене й переб’є мене надвоє, аж доки побачив, що вона підперта іншою балкою.

Вибравшись нарешті на вільний простір, спітнілий і з відчуттям полегкості, я знову вигукнув:

— Тут хтось є? — дивуючись, чому навколо мене стільки обладнання, а я не бачу жодного пожежника поблизу.

У галереї панувала півтемрява, тонкі шари диму ставали густішими в міру того, як підіймались, але неважко було здогадатися, що якась могутня сила промчала кімнатою, бо всі лампи й камери спостереження були зігнуті й дивились у стелю. Я був надто радий, що нарешті знов опинився на вільному просторі, й минуло кілька хвилин, перш ніж я усвідомив свій дивний стан — у кімнаті було чимало людей, але я один стояв на ногах. Усі, крім мене, лежали на підлозі.

Таких людей я побачив близько десятка — і не всі вони були неушкоджені. Здавалося, всі попадали з великої висоти. Троє або четверо тіл були почасти прикриті куртками пожежників, із-під яких стирчали лише ноги. Інші були розкидані на відкритому просторі посеред плям обгорілої підлоги. Плями руйнування свідчили про насильство, позначене бризками крові, істеричне відчуття руху в нерухомості. Особливо запам’яталася мені жінка середніх літ у забризканій кров’ю блузці, з малюнком яєць Фаберже на ній, таку блузку вона могла купити тут-таки в музеї, у сувенірній крамниці, зовсім нещодавно. Її очі, підведені чорним макіяжем, дивилися невидющим поглядом у стелю; а засмагу вона, схоже, наклала собі на обличчя штучно, бо її шкіра мала здоровий персиковий колір навіть після того, як вибухом їй знесло півголови.

Тьмяні картини, неяскрава позолота. Дрібними кроками, трохи хитаючись, я вийшов на середину кімнати. Я чув власне дихання, яке з хрипом заходило мені в легені й потім вихоплювалося назовні, й у тих звуках була якась дивна порожнеча, легкість кошмару. Я не хотів дивитися навколо, проте мусив. Маленький азіат, такий зворушливий у своїй курточці-«штормівці» з дубленої шкіри, лежав скорчений у калюжі крові, що більшала кожної миті. Охоронець (його можна було впізнати за формою, бо обличчя він мав повністю спалене) із рукою, неприродно вигнутою за спину, і бридким місивом на тому місці, де мала б бути нога. Але найважливіше — ніхто з людей, які лежали на підлозі, не був нею. Я примусив себе подивитись окремо на кожного, одного за одним, — і хоч я не міг присилувати себе дивитись на їхні обличчя, я впізнав би ноги своєї матері, її одяг, черевики з білої та чорної шкіри, — але ще