Дотик - Колін Маккалоу

— Елізабет, якщо тобі не подобаються твої кімнати, скажи мені, будь ласка, де б ти воліла жити, — сказав Александр за сніданком, який подали до кімнати, кращої за яку Елізабет іще не доводилося бачити: стіни та стеля являли собою скляні шибки, з’єднані майже невидимим плетивом залізних рам, пофарбованих у білий колір; сама ж кімната була схожою на джунглі через численні пальми та папороті в діжках.

— Мені дуже подобаються мої кімнати, але ця подобається найбільше.

— Це оранжерея; у холодному кліматі вона рятує вразливі до морозу рослини від загибелі взимку.

На Александрові були «шкури» (як їх устигла крадькома охрестити Елізабет); недбало кинутий капелюх лежав на порожньому стільці.

— Ти кудись ідеш?

— Я — вдома, тому віднині ти аж до вечора нечасто мене бачитимеш. Місіс Самерс покаже тобі будинок, і ти обов’язково скажеш мені, що саме тобі в ньому не подобається. Цей особняк є твоїм набагато більше, аніж моїм, бо саме ти проводитимеш тут найбільше часу. Як я розумію, ти не граєш на фортепіано?

— Ні, не граю. Ми не могли собі дозволити фортепіано.

— Тоді я потурбуюся, щоб тебе навчили на ньому грати. Музика — одна з моїх пристрастей, тому тобі доведеться навчитися грати дуже добре. Ти вмієш співати?

— Мені ведмідь на вухо наступив.

— Що ж, поки я не знайду вчителя музики, тобі доведеться гаяти час за читанням книг та каліграфічними вправами. — Він нахилився, злегка цьомкнув її в щоку, насунув на голову капелюха і хутко зник, гучно кличучи свою економку — місіс Самерс.

Та невдовзі з’явилася, щоб показати «мадам» будинок, у якому їм трапилось небагато несподіванок — аж поки вони не дійшли до бібліотеки. Кожна кімната була пишно оздоблена у стилі сіднейського готелю, навіть форма чудових парадних сходів — і та вельми нагадувала готельні. У великій вітальні стояли арфа і повнорозмірний рояль.

— Настроювача привезли аж з Сіднея, коли рояль встановили у належному місці, — ото вже мені морока! Не дозволяють тепер його ані на волосинку зсунути, щоб витерти пилюку під ніжками, уявляєте?! — невдоволено пробурчала місіс Самерс.

Вочевидь, бібліотека була чимось на кшталт затишного куточка для Александра, бо була позбавлена дещо манірного вигляду, притаманного решті кімнат. У тих місцях, де її обшир не займали темні дубові полиці з книгами та зелені шкіряні крісла для відпочинку, виднілися клітчасті шпалери, драпіровки та килими. Але ж чому шпалери були у стилі, уподобаному Маррі, а не його рідними Драмондами? Драмондівські шпалери являли собою темно-червоні квадрати з численними зеленими й темно-синіми лініями — вражаючий візерунок, що відразу впадав у око. Тоді як шпалери, що виробляли Маррі, мали тьмяно-зелене тло, невиразно розділене на квадрати тонкими червоними та темно-синіми лініями. Елізабет уже встигла збагнути, що її чоловік віддавав перевагу речам бездоганно красивим та пишним, тож звідки тут узялися ці непоказні шпалери Маррі?

— Тут п’ятнадцять тисяч книжок, — зазначила місіс Самерс благоговійним голосом. — Містер Кінрос має книжки з усіх галузей і тем. — І додала, пирхнувши: — Але він не має жодної Біблії. Каже, що Біблія — це дурниці. Він безбожник.

Безбожник! Однак містер Самерс із ним відтоді, як вони разом прибули на якомусь кораблі, він і чути не хоче про те, щоб податися звідси геть. А я все сподіваюся, що звикну до роботи економки. Цей особняк будувався трохи більше від двох місяців. А тим часом я просто вела домашнє господарство у містера Самерса.

— А ви з містером Самерсом маєте дітей? — спитала Елізабет.

— Ні, — однозначно і якось неохоче відповіла місіс Самерс. Вона випростувалася і поправила свій бездоганно білий та накрохмалений фартух. — Сподіваюся, мадам, що ви будете задоволені моєю роботою.

— Не маю сумнівів, — приязно відповіла Елізабет і посміхнулася своєю найщирішою посмішкою. — А коли ви вели хазяйство у містера Самерса, то де мешкав містер Кінрос, поки не збудували його будинок?

Місіс Самерс кліпнула очима і відвела погляд убік.

— У готелі «Кінрос», мадам. Дуже комфортабельний заклад, до речі.

— Він є власником цього готелю?

— Ні, — коротко відказала місіс Самерс; і, хоч як Елізабет не старалася, їй не вдавалося розговорити економку на цю тему.

У міру того як вони просувалися до кухні, комори та винного льоху, господиня Кінрос-гаусу виявила, що решта слуг були китайцями. Коли Елізабет з місіс Самерс проходили повз них, вони посміхалися і вклонялися.

— Тут що, усі слуги чоловіки? — перелякано верескнула Елізабет. — Ви хочете сказати, що саме чоловіки прибиратимуть мої кімнати, пратимуть і прасуватимуть мою одіж? У такому разі, місіс Самерс, свою нижню білизну я пратиму сама.

— Не варто робити з мухи слона, мадам, — відказала економка, ніби то пусте. — Наскільки я пам’ятаю, оці китайські нехристі увесь час заробляють на життя пранням. Містер Кінрос каже, що вони перуть так добре, бо давно призвичаїлися прати шовк. А те, що вони чоловіки, не мусить вас бентежити, мадам. Це ж не білі чоловіки, а всього лише китайські нехристі.

Особиста служниця Елізабет прибула невдовзі після ленчу. Вона виявилася китаянкою, і, на думку Елізабет, такою вродливою, що аж дух перехоплювало. Тонка, як лозинка, а рот — наче бутон квітки. Хоча Елізабет до цього дня не доводилося бачити китайців, щось у зовнішності дівчини підказало їй, що в її жилах текла і європейська кров. Її очі нагадували формою мигдаль, але були ширшими та виразнішими, аніж у решти китайців, і мали чітко видимі повіки. Дівчина була вбрана у чорні шовкові брюки та жакет, а її волосся було забрано на потилиці традиційним «кінським хвостом».

— Дуже приємно бути у вас, мадам. Мене звуть Джейд — це як назва каменя яшма, — мовила китаянка, склавши руки човником біля грудей і знічено посміхаючись.

— Ти говориш без акценту, — зауважила Елізабет, яка за останній місяць чула багато вимов, при цьому не здогадуючись, що її шотландський акцент був настільки сильний, що співрозмовники інколи не розуміли її. Джейд говорила як жителька колонії — трохи іст-лондонського кокні вперемішку з північноанглійською та ірландською вимовами. Окрім того, було в її вимові іще щось виразно місцеве.

— Мій батько прибув з Китаю двадцять три роки тому і зустрів мою матір, ірландку. Я народилася на золотих родовищах Баларат, мадам. Відтоді ми завжди перебиралися туди, де видобувалося золото, але тато зійшовся з міс Рубі, наші мандри скінчилися. Коли народилася Півонія, моя мати втекла з кавалеристом армії Її Величності королеви Вікторії. Тато