Дотик - Колін Маккалоу

— То була ріка Ніпін, — мовив Александр. — Час розчиняти вікна. Потягу доведеться долати такий крутий підйом, що він рухатиметься зиґзаґами. Подолавши відстань менше, аніж в одну милю по прямій, ми піднімемося на висоту тисяча футів, тобто на кожні пройдені тридцять футів ми підніматимемося на один фут угору.

Навіть на значно меншій швидкості відчинене вікно могло зіпсувати вбрання: великі часточки сажі залітали всередину і осідали скрізь, де тільки можна. Але однаково це було цікаво, бо завдяки звивистості колії Елізабет уперше змогла побачити, як натужно працює локомотив, як з його труби валить дим і як обертаються великі колеса, якими рухають сталеві штанги. Час від часу колеса проковзували по рейках, втрачаючи зчеплення у сум’ятті стукоту і пихтіння; закінчивши ж перший зиґзаґ, паротяг долав наступний схил задом наперед, штовхаючи поперед себе увесь потяг спочатку вниз, а потім вискакуючи нагору.

— У результаті отакої гойдалки потяг зрештою опиняється нагорі, піднімаючись дедалі вище, — пояснив Александр. — Оці зиґзаґи — це хитромудра ідея, завдяки якій уряду вдалося побудувати залізницю через Блакитні гори, хоч насправді це зовсім не гори, а розсічене плато. На протилежному його боці ми спускатимемося униз такими само зиґзаґами, як і зараз. Якби ж це були справжні гори, то ми б подорожували долиною, а вододіл пройшли б через тунель. Це було б набагато легше, і родючої долини на заході переселенці дісталися б іще кілька десятиліть тому. Новий Південний Уельс нічого не віддає задурно, утім, як і інші колонії в Австралії. Тому, коли люди нарешті підкорили Блакитні гори, їм довелося позбутися багатьох технічних теорій, прийнятних для Європи.

«Ага, — подумала Елізабет. — Тепер я знаю один з ключиків до свідомості мого чоловіка. І до його духу, а може — і до душі. Він захоплюється всілякими механізмами, двигунами та відкриттями, і, хоч якою просвіченою не була б його аудиторія, він однаково повчатиме її і читатиме їй лекції».

А пейзаж довкола був дивовижним. Кручі спадали вниз стрімчаками сотні футів заввишки; стрімчаки переходили в широченні долини, щільно зарослі сіро-зеленим лісом, що звіддаля здавався блакитним. Тут не було знайомих порід дерев — ані дубів, ані сосен, ані ялин. Але всі ті незнайомі дерева мали власну неповторну красу. «Тут усе якось величніше, аніж удома, хоча, мабуть, це через неосяжність просторів», — подумала Елізабет. Поселень вона не бачила, хіба що кілька малесеньких сіл уздовж залізничного полотна, які виростали зазвичай довкола готелю або якогось особняка.

— У цих краях можуть жити лише аборигени, — сказав Александр, коли перед їхніми очима розлігся величний каньйон із перпендикулярними помаранчевими кручами. — Невдовзі ми проїдемо повз бокове відгалуження колії. Воно зветься дробарка, бо веде до низки кар’єрів з видобутку каменю; а далі, у долині, є багатий вугільний пласт. Ідуть розмови про його розробку, але я гадаю, що це буде невигідно: вугілля доведеться піднімати на висоту тисяча футів. Мені здається, що дешевше доставляти вугілля до Сіднея судном, аніж везти його з Літгоу оцими зиґзаґами.

Раптом Александр зробив рукою жест, наче хотів охопити увесь світ.

— Лишень поглянь, Елізабет! Перед тобою — геологія землі у всій своїй красі. Оті кручі — це тріасові пісковики на кам’яновугільних покладах, а під ними — гранітні породи, сланці та вапняки девонського та силурійського періодів. Вершечки деяких гір на півночі являють собою тонкий шар базальту, що вилився при виверженні якогось величезного вулкану, — як глазур третинного періоду на тріасовому торті, але дуже еродована. Прекрасно, еге ж?

«Отакий ентузіазм — і, здавалося б, через абсолютно тривіальні речі! Що мені треба зробити, щоб пізнати хоча б дещицю того, про що він говорить?! Мабуть, мені судилося народитися і жити повним неуком», — подумала Елізабет.

О четвертій дня потяг прибув до Бовенфельса; це була крайня західна точка залізниці, хоча головним містом і був Батерст, що за сорок п’ять миль далі на захід. Елізабет прожогом побігла до станційного туалету, а потім нетерплячий Александр буквально запхав її до екіпажа.

— Я хочу до ночі встигнути до Батерста, — пояснив він.

Коли вони о восьмій дісталися готелю в Батерсті, Елізабет уже з ніг падала від утоми; але наступного ранку Александр знову заштовхав її до екіпажа і наполіг на тому, щоб колона негайно вирушила в путь. Боже милосердний, іще один день безперервної їзди! Її екіпаж рухався попереду; Александр їхав верхи, а шість повозок, запряжених змінними кіньми, везли її валізи, вантаж із залізничного складу в Райделі, а також ящики з безцінним динамітом. Александр сказав, що їхня колона неодмінно приверне до себе увагу «кущовиків».

— А хто такі кущовики? — не втримавшись, спитала Елізабет.

— Грабіжники з великої дороги. Їх залишилося небагато, бо їх нещадно винищували. Колись це були краї, де царював Бен Гал — відомий грабіжник-кущовик. Зараз він — на тому світі, як і більшість із його поплічників.

Кручі та урвища змінили гори більш традиційної форми, але однаково не схожі на шотландські, бо більшість із них не вкривали дерева; не було тут і вересу, що надавав шотландській осені особливого відтінку, а трава тут була хирлявою, рідкою та якоюсь брунатно-сріблястою. Глибока вибоїста колія, здавалося, безцільно петляла між великими валунами, висохлими струмками та ярками, що несподівано виростали на дорозі. Елізабет безперервно смикало, трясло й тіпало, і вона молила Бога, щоб Кінрос з’явився якомога швидше.

Однак він з’явився аж на заході сонця, коли дорога виринула з лісу на відкритий простір, який перетинала дорога, вкрита гравієм; уздовж дороги стояли халупи й тенти. Усе те чуже й незвичне, що Елізабет встигла побачити раніше, зблякло у порівнянні з Кінросом, який вона уявляла собі чимось схожим на Кінрос у Шотландії. Але він виявився зовсім іншим! Халупи та тенти змінилися більш солідними хворостяними мазанками, вкритими гофрованою бляхою чи чимось схожим на кору, яку зідрали з дерева та зшили докупи. Помешкання були розкидані обабіч вулиці, але в нечисленних провулках виднілися якісь дерев’яні вежі, стояки та сараї — химерні конструкції, про призначення яких вона навіть не здогадувалася. І все це було до жаху бридким та огидним! Бридким та огидним!

Потім з’явилися комерційні споруди та крамниці; кожна з навісом на дерев’яних палях. Навіси відрізнялися один від одного: ті, хто їх споруджував, аж ніяк не зважали на симетрію, порядок чи естетику. Вивіски, грубо намальовані від руки, оголошували про те, що тут є пральня, пансіон, ресторан, бар, тютюнова крамниця, чоботарня, перукарня, універмаг, приймальня лікаря чи крамниця залізних виробів.

Було