Дотик - Колін Маккалоу

— Звичайно, — відповіла вона.

Міс Теодора Дженкінс мала одну рису, спільну з Джейд: вона перебиралася зі своїми батьками з місця на місце туди, де видобувалося золото. Том Дженкінс помер від цирозу печінки через пияцтво, коли вони дісталися Софали — золотодобувного містечка на ріці Турон, і його некрасива й сором’язлива донька залишилася без даху над головою та без засобів для існування. Спочатку вона влаштувалася до пансіону і працювала там офіціанткою, мила посуд і застилала постіль; ця робота забезпечила їй дах над головою та засоби до існування, хоча заробляла вона лише шість пенсів на день. Оскільки міс Теодора Дженкінс була людиною набожною, церква стала для неї великою втіхою, особливо після того, як священик виявив її непересічне вміння грати на органі. Згодом родовище в Софалі виснажилося, вона перебралася до Батерста, де Констанція Дьюї побачила її оголошення в місцевій газеті «Батерст фрі прес» і привезла її до себе додому, в Данлі, щоб навчати своїх доньок гри на фортепіано.

Коли остання з дочок Дьюї поїхала до пансіону в Сіднеї, міс Дженкінс повернулася до Батерста і знову взялася за важку й невдячну справу — навчати гри на фортепіано, час від часу підробляючи також швацькою роботою. А потім з’явився Александр і запропонував їй житло в маленькому будиночку в Кінросі та пристойну платню за те, що вона щодня даватиме його дружині уроки гри на фортепіано. Страшенно вдячна за таку пропозицію, міс Дженкінс погодилася негайно ж.

Хоча їй не виповнилося й тридцяти, вона мала вигляд на всі сорок, головним чином через постійне перебування під палючим сонцем — її шкіра змарніла і вкрилася сіткою тоненьких зморшок. Своїм музичним обдаруванням міс Дженкінс завдячувала матері, яка навчила її читати ноти і намагалася знайти для неї фортепіано скрізь, куди б їх не закидала доля золотошукачів.

— Мама померла наступного дня після того, як ми прибули до Сафали, — сказала міс Дженкінс, — а тато помер рік по тому.

Таке кочове життя чимало здивувало і зацікавило Елізабет, якій ніколи не доводилося бувати більш ніж за п’ять миль від домівки, допоки її не «виписав» до Австралії Александр. Це так важко для жінок! Тому не дивно, що міс Дженкінс була така вдячна Александру за його запрошення!

Тієї ночі Елізабет сама пригорнулася до чоловіка і, поклавши голову йому на плече, міцно поцілувала в шию.

— Спасибі тобі, — мовила вона.

— Спасибі — за що? — спитав він.

— За те, що виявив добросердя до бідолашної міс Дженкінс. Обіцяю, я навчуся дуже добре грати на фортепіано. Що-що, а це я тобі обіцяю.

— Є ще одне, що ти могла б для мене зробити.

— Що саме?

— Зняти свою нічну сорочку. Я хочу відчувати дотик твоєї шкіри.

Застукана зненацька, Елізабет підкорилася. «Акт» уже став надто звичним і не викликав у неї колишньої сором’язливості та ніяковості, але їй було байдуже — торкається шкіра до шкіри чи ні. Однак для нього ця ніч означала явну перемогу.

Але ж як важко було навчитися грати на фортепіано! Попри те що Елізабет мала певний хист, давалося взнаки те, що в її родині ніхто не музикував. Тому для неї це навчання означало початок повністю з нуля, навіть у таких елементарних речах, як різновиди музики, її структура й термінологія. День за днем, спотикаючись та падаючи, поволі просувалася вона вперед — чи вдасться їй коли-небудь зіграти самостійно хоч простеньку мелодію?

— Так, удасться, але спочатку ваші пальці мають стати більш гнучкими та моторними, а ваша ліва рука має призвичаїтися робити рухи, відмінні від тих, що їх робить ваша права рука. Ваш слух має розрізняти чітке звучання кожної ноти, — навчала Теодора. — А тепер — усе спочатку, Елізабет. Ви робите успіхи, запевняю вас.

За тиждень вони відійшли від формальності, стали звати одна одну по імені й установили такий порядок занять і спілкування, який значно полегшив тягар самотності, від якої страждала Елізабет. Кожного буденного дня Теодора приїздила на вагонетці о десятій ранку, і вони займалися музичною теорією аж до ленчу, який подавали до оранжереї. Потім вони йшли до рояля і займалися нескінченними гамами. О третій Теодора поверталася на вагонетці до Кінроса. Інколи вони прогулювалися в парку; одного разу навіть спустилися вниз зміїною стежкою, і Теодора показала Елізабет, де знаходиться її маленький будиночок, — він їй дуже подобався, і вона ним страшенно пишалася.

Але Теодора не запросила Елізабет в гості, а Елізабет була надто розважливою, щоб самій напрошуватися. У цьому питанні Александр був непохитним: його дружина під жодним приводом не мусила відвідувати місто Кінрос.

Пропустивши другі місячні поспіль, Елізабет зрозуміла, що завагітніла, бо знала про це з розповідей Мері. Чого вона не знала — це як повідомити Александру. Клопіт полягав у тому, що вона і досі до пуття його не знала, та й він був не з тих, про кого хотілося б щось дізнатися. І хоч як би вона не намагалася розкласти по поличках свої страхи та раціонально їх обміркувати, Александр бовванів у її уяві як відсторонена владна постать, до того ж увесь час він був надзвичайно зайнятий — вона навіть не знала, про що з ним можна поговорити! Тож як вона мала повідати йому цю новину, котра наповнювала її радістю — радістю, яка не мала стосунку ані до «акту», ані до самого Александра? І хоч як би Елізабет не крутила цю думку в голові, їй ніяк не вдавалося знайти потрібні слова.

За два місяці після приїзду до Кінроса вона вже грала своєму чоловікові на фортепіано Бетговенове «До Елізи» — саме тоді, коли він несподівано заявився додому, щоб пообідати. Її гра викликала у нього захват — і недаремно: Елізабет навмисне чекала того часу, коли зможе грати, щоб не фальшивити.

— Прекрасно! — скрикнув він, підхопив її на руки і сів у крісло, всадовивши дружину собі на коліна. Потім Александр задумливо прикусив губу і прокашлявся. — Я хочу дещо у тебе спитати.

— Що? — озвалася Елізабет, гадаючи, що чоловік почне розпитувати про її музичні вправи.

— Уже два з половиною місяці, як ми одружені, а в тебе немає місячних. Ти вагітна, люба моя?

Затамувавши подих, Елізабет обхопила чоловіка руками.

— Так, так! Я вагітна, просто не знала, як тобі про це сказати.

Александр ніжно поцілував її.

— Я кохаю тебе, Елізабет.

Якби оця інтерлюдія тривала — Елізабет у нього на колінах, а