Дотик - Колін Маккалоу
— А Кінрос достатньо великий, у ньому є шотландська церква?
Александр скинув підборіддя, і через це його борода здалася іще гострішою.
— У Кінросі є церква, Елізабет. Англіканська. Я не потерплю пресвітеріанських священиків у моєму місті. І радше терпітиму католиків чи анабаптистів.
У Елізабет раптом пересохло у горлі, і вона ковтнула слину.
— А чому на тобі така химерна одіж? — спитала вона, щоб відволікти його від болючої теми.
— Це вже стало чимось на кшталт хворобливої звички. Коли я надягаю її, усі вважають мене американцем — тисячі американців прибули сюди відтоді, як у цих краях знайшли золото. Але справжньою причиною, чому я її ношу, є те, що ця одіж — м’яка і зручна. Вона не грубіє, її можна прати, як звичайну матерію, бо це — замша. А ще в ній прохолодно. І хоча ця одіж скидається на американську, насправді я замовляв її в Персії.
— Ти і там побував?
— Я побував скрізь, де побував мій знаменитий тезко, а також у тих місцях, про існування яких він навіть не здогадувався.
— Твій знаменитий тезко? Хто ж це?
— Це — Александр… ну, Александр Македонський, — пояснив він, побачивши, що вираз її обличчя не змінився. — Цар Македонії і майже всього світу в тих його межах, які були відомі в його часи. Це було понад дві тисячі років тому. — Раптом щось спало йому на думку, і він нахилився вперед. — Сподіваюся, ти вмієш читати, писати й рахувати, Елізабет? Я бачив, як ти розписуєшся, але, гадаю, це ж не все, що ти вмієш?
— Я читаю дуже добре, — сухо відповіла ображена Елізабет, — хоча книжок з історії читала мало. Мене навчили писати, але я не мала можливості вправлятися у письмі, бо батько економив на папері.
— Я придбаю тобі зошит і посібник з каліграфії, і ти вправлятимешся в письмі, доки не навчишся легко викладати свої думки на папері. Я куплю все необхідне — ручки, чорнило, а якщо хочеш — фарби та альбоми для ескізів. Багато поважних дам знічев’я займаються малюванням акварелей.
— Мене не виховували як поважну даму, — відказала Елізабет, уклавши у ці слова стільки гідності, скільки змогла.
В очах Александра знову застрибали веселі вогники.
— А ти вмієш вишивати?
— Я вмію шити, але вишивати не вмію.
«І як це йому вдалося так просто й легко змінити тему і уникнути розмови про себе?» — здивовано подумала Елізабет трохи згодом.
— Гадаю, я зрештою зможу вподобати свого чоловіка, — поділилася вона думкою з місіс Августою Голідей під кінець другого тижня перебування у Сіднеї. — Та навряд чи я коли-небудь його покохаю.
— У тебе все тільки починається, ще рано робити якісь висновки, — заспокійливо відповіла місіс Голідей, зупинивши на обличчі Елізабет допитливий погляд. У ньому відбулися помітні зміни: то вже не було обличчя дитини. Густе чорне волосся було зібрано на маківці у модну зачіску, вечірнє плаття з коричнево-червоного шовку мало обов’язковий турнюр, рукавички зроблені з найтоншої лайки, а капелюшок був просто фантастичним. Творець цього іміджу виявив достатньо розуму та делікатності — залишив неторкнутим лише обличчя: ця молода жінка не потребувала косметичних засобів, а сіднейське сонце, здавалося, було безсиле перед її надзвичайно білою шкірою і ніяк не могло надати їй рожевуватого чи смуглявого відтінку. Елізабет мала на шиї намисто з прекрасних перлин, а у вухах — перлові сережки. Коли ж вона зняла рукавичку з лівої руки, очі місіс Голідей широко розкрилися від здивування.
— Боже, яка краса! — вигукнула вона.
— О, цей нікчемний діамант, — зітхнула Елізабет. — Якщо чесно, то він мені огидний. Уявляєте, мені довелося спеціально замовити такі рукавички, які б на нього надівалися! Александр наполіг, щоб і на правій рукавичці той самий палець виготували у такий же спосіб, і я підозрюю, що він має намір ощасливити мене іще одним величезним коштовним каменем.
— Мабуть, ви свята, — сухо зауважила місіс Голідей. — Я не знаю жодної жінки, у якої б не пішла обертом голова від діаманта, навіть уполовину меншого і не такого красивого, як ваш.
— Мені подобаються мої коштовності, місіс Голідей.
— Ще б пак! Вони не гірші за ті, які має королева Вікторія!
Та коли Елізабет поїхала геть на своєму шикарному екіпажі, запряженому четвіркою коней, Августа Голідей не втрималася і трохи поплакала. Бідолашна дівчина! Вона — як риба, що раптом опинилася на суходолі. Її обвішали діамантами і насильно увіпхнули у світ багатих та впливових людей, хоча не була вона — за своєю вдачею — ані пожадливою, ані амбіційною. Коли б Елізабет залишилася у своїй маленькій тихій Шотландії, то і далі доглядала б свого батька, а потім стала б старою дівою. Та однаково вона була б задоволена своєю долею, а може — навіть ідилічно-щасливою. Що ж, принаймні їй здавалося, що вона з часом полюбить Александра Кінроса, а це вже було не абищо. У душі місіс Голідей погоджувалася з Елізабет: вона теж не уявляла собі, що та зможе колись покохати свого чоловіка. Надто вже великою була між ними відстань, надто різними були їхні характери. Якось навіть не вірилося, що вони були близькими родичами.
Звісно, до тієї зустрічі, на яку Елізабет приїхала у своєму фаетоні, запряженому четвіркою коней, місіс Голідей уже встигла досить багато дізнатися про Александра Кінроса. Він був, мабуть, найбагатшим прибульцем в Австралії, бо, на відміну від тих, кому пощастило знайти золотоносну породу, вперто вивчав кожне намите ним золоте зерня, аж поки не натрапив на золотоносний шар. Александр Кінрос мав уряд в одній кишені, судочинство — у другій, тож коли інші підприємці страждали від шахраїв, які заявляли свої права на їхню золотоносну ділянку, він позбувався цих та інших надокучливих проблем з надзвичайною легкістю. Але він не був світським левом, хоча з’являвся у вищому суспільстві, коли йому доводилося бувати у Сіднеї. З корисними для себе людьми він спілкувався сам на сам безпосередньо в їхніх конторах замість пригощати їх у ресторанах. Інколи він приймав запрошення до резиденції губернатора або ж до Кловелі біля Вотсон-бей, але ніколи не приймав він запрошення на бал чи вечірку просто так, заради задоволення. Тож усі сходилися на тому, що Александра Кінроса цікавили влада і вплив, а не гарна думка про нього у суспільстві.
Елізабет дізналася, що Чарльз Дьюї був молодшим партнером Александра в копальні «Апокаліпсис».
— Він — місцевий скватер: «сидів» на двостах квадратних милях землі, аж поки не висидів на ній золото, — сказав Александр.
— Скватер?