Дім, в якому… - Маріам Сергіївна Петросян

— Ти що маєш на увазі? — здивувався Кінь. — Що він зуміє? Не факт.

Лері тільки зітхнув.

— Не треба мене втішати. Я вже змирився.

Кінь посмикав губу.

— Чорт, Лері, — сказав він обурено, — ти просто не маєш права так думати! Не можна бути таким… непатріотом. Я б на твоєму місці собі такого не дозволяв.

Лері видивився на Коня:

— Ти це серйозно? — запитав він. — До чого тут патріотизм? Нас десятеро, а їх двадцятеро з чимось. Ти рахувати вмієш?

— Іноді один воїн вартий десяти, — пафосно зауважив Кінь.

Лері подивився на нього з жалем.

— Ти рахувати вмієш? — іще раз запитав він.

Кінь промовчав. Покопирсавшись у кишенях, вийняв карамельку й подав її Лері. У відчинене вікно поривом вітру жбурнуло жменю сухого листя. Кінь підібрав один із листків і, почухуючи перенісся, взявся його розглядати.

— Осінь, — сказав він, підносячи скручений листок майже до носа Лері. — До наступного літа ще море часу. Помпей не зі старих, але ми ж то з тобою знаємо…

— Що нічого по-справжньому страшного не стається до останнього літа, — зі слабкою усмішкою закінчив за нього Лері. — Ех, друже Кінь, тільки це мене й тримає. Інакше я, мабуть, уже збожеволів би.

Кінь розкришив пожухлий листок та обтрусив долоню.

— Ну от і не забувай, — попросив він.

Куряка

Про цемент і незбагненні властивості дзеркал

У четвертій немає телевізора, накрохмалених серветок, білих рушників, склянок із номерами, годинників, календарів, плакатів із закликами та чистих стін. Стіни від підлоги до стелі розписані й забиті полицями й шафками, наплічниками й сумками, обвішані картинами, колажами, плакатами, одягом, сковорідками, лампами, в’язанками часнику, разочками перцю, сушених грибів та ягід. Збоку це найбільше нагадує гігантське звалище, що, пнучись, видирається аж до стелі. Декотрі його фрагменти туди вже сягнули і закріпилися, а тепер хилитаються на протязі, шелестячи й подзенькуючи, або висять собі нерухомо.

Унизу звалище продовжує центральне ліжко, складене з чотирьох звичайних та застелене гігантським загальним пледом. Це і спальне місце, і вітальня, і просто підлога, якщо кому-­небудь закортить зрізати шлях навпростець. На ньому мені виділили клапоть. Крім мене, тут ночують Лорд, Табакі та Сфінкс, тож моя ділянка зовсім крихітна. Щоб на ній заснути, потрібні спеціальні навички, які в мене ще не виробилися. Через сплячих у четвертій переступають і переповзають, ставлять на них тарілки та попільнички, спирають на них журнали… Магнітофон і три настінні лампи з дванадцяти не вимикаються ніколи, і будь-коли о нічній порі хто-небудь курить, читає, п’є каву або чай, приймає душ чи то шукає чисті труси, слухає музику або просто шастає по кімнаті. Після відбою рівно о дев’ятій у Фазанів такий режим можна витримати тільки насилу, але я дуже стараюся пристосуватися. Життя у четвертій варте будь-яких мук. Тут кожен робить, що хоче і коли захоче, витрачаючи на це стільки часу, скільки вважає за потрібне. Тут навіть вихователя нема. Люди з четвертої живуть у казці. Тільки щоби це зрозуміти, треба потрапити сюди з першої.

За три дні я навчився:

— грати в покер;

— грати в шашки;

— спати сидячи;

— їсти вночі;

— запікати картоплю на електроплитці;

— курити чужі сигарети;

— не питати, котра година.

Я так і не навчився:

— варити чорну каву, не обливаючи плитку;

— грати на губній гармошці;

— повзати так, щоб усі, дивлячись на мене, не кривилися;

— не ставити зайвих питань.

Казку псував Бандерлог Лері. Він ніяк не міг змиритися з моєю присутністю в четвертій. Його дратувало буквально все. Як я сиджу, лежу, говорю, мовчу, їм, але найбільше — як я пересуваюся. Від одного погляду на мене йому зводило щелепи.

Кілька днів він обмежувався тим, що обзивав мене придурком і закаканою куркою, потім мало не зламав мені носа нібито за те, що я сидів на його шкарпетках. Ніяких шкарпеток піді мною не виявилося, зате потім весь ранок довелося розводитися перед учителями, як я невдало гепнувся, пересідаючи у візок, і ніхто з них мені не повірив.

За сніданком перша тріумфувала, розглядаючи мою фізію. Підозріла таблетка від Шакала болю не зняла, зате приспала настільки ґрунтовно, що з останнього уроку довелося відпрошуватися. Щоби повернути себе до тями, я заліз під душ і заснув просто в кабінці. Звідти мене якимсь незбагненним чином перетягнули до спальні.

Уві сні я побачив Гомера. З виразом щонайглибшої відрази на лиці він лупив мене тапочкою. Потім мені наснилося, що я лис, що мене викурюють із нори люті мисливці. Вони якраз витягували мене за хвоста, коли я прокинувся. Розплющив очі й побачив зімкнуті над головою ріжки подушок. Між ними лишався невеличкий просвіток, і в нього зазирав жовтий повітряний змій, пришпилений до стелі. Зазирав, бо змій мав намальоване обличчя. А ще до мене просочувалися клуби диму, котрий пахнув ваніллю. Тож лисяче жахіття взялося не на порожньому місці.

Я прим’яв подушку, яка заважала дивитися, і побачив Сфінкса. Він сидів поряд, похмуро дивлячись на шахову дошку, на якій майже не було фігур. Більшість із них валялися довкола дошки упереміж, а декілька штук, поза сумнівом, опинилися піді мною — щось тверде й малесеньке штрикало мене в найрізноманітніших місцях.

— Змирися, Сфінксе, — пролунав голос Шакала. — Це чиста нічия. Треба дивитися в очі фактам. Уміти, не втрачаючи гідності, підкорятися обставинам.

— Коли мені знадобиться твоя порада, я попереджу заздалегідь, — сказав Сфінкс.

Я помацав носа. Він болів уже не так сильно. Напевно, таблетка все ж подіяла.

— Ой, Куряка прокинувся! Очима водить! — замурзана лапка з обгризеними нігтями поплескала мене по щоці. — Є ще порох у порохівницях фазанячого племені! А ви говорили, що він загиб!

— По-моєму, крім тебе, ніхто цього не говорив, — Сфінкс нахилився наді мною, розглядаючи пошкодження. — Від такого не загибають.

— Не кажи, не кажи, — подав голос невидимий Табакі. — Фазани, навіть колишні, на все спроможні. Як живуть вони? Чому помирають? Лиш у них се знаття.

Мені набридло лежати, ніби я хворий, котрого всі обговорюють, і я сів. Не дуже рівно сів, але видно стало суттєво більше.

Табакі в жовтогарячій чалмі, скріпленій англійською шпилькою, та в зеленому халаті, удвічі довшому від нього самого, сидів на горі подушок і пахкав люлькою. Ванільний дим, яким у моєму сні тортурували лиса, розповзався від нього на всі боки. Сфінкс, випростаний і відчужений, медитував над шахами. Із дірок у джинсах визирали гострі коліна. На ньому був тільки один протез і вицвіла майка, яка виставляла напоказ усі кріплення, так що Сфінкс нагадував півзібраний манекен. На підвіконні за фіранкою вгадувався чийсь обрис.

— Мені приснилося, що я лис, — сказав я, відмахуючись від солодкого диму. — Мене власне викурювали з нори, коли я прокинувся.

Табакі переклав люльку в ліву руку та підняв вказівний палець:

— У всякому сні, дітваче, головне — вчасно прокинутися. Радий, що тобі це вдалося.

І він заспівав одну зі своїх жаских, журливих пісень, від яких у мене мурашки по тілу бігали. Із приспівом, що повторювався до очманіння. Зазвичай у них оспівувалися чи то дощ, чи то вітер, але цього разу,