Дім, в якому… - Маріам Сергіївна Петросян

— Боляче? — запитав він.

— Трохи є.

Щоби не дивитися на його безброве обличчя, я зосередився на кросівках. Розтоптаних. Із обмотаними довкола щиколоток шнурівками. Мої були набагато крутіші.

— До сліз? — уточнив він.

Ну так. Тактовним він був хіба в найостаннішу чергу.

— Ні, звичайно, — промимрив я, розуміючи, яка це була наївність — думати, що він промовчить. Такою ж наївністю було припускати, що він забереться геть, аби не соромити мене. Ось зараз він почне розпитувати, що саме аж так мене вразило й засмутило.

— Твоя кава вистигла, — сказав він.

Я помацав горня. Воно все ще було трохи теплим.

Сфінкс стояв у мене за спиною, тож у дзеркалі його не було видно. Через те, що я його не бачив, через те, що він так ні про що і не запитав, через те, що я не знав, що казати у відповідь, коли він запитає, а він не запитував, — від усього цього мене раптом прорвало. Слова потекли нестримним потоком, як перше — сльози.

— Я Фазан, — сказав я своєму розпухлому відображенню. — Довбаний Фазан. Не можу спокійно пити каву, діставши по пиці. А найцікавіше знаєш що? Те, що Лері мене Фазаном не вважає. Обзиває Фазаном, одначе сам у це не вірить. Бо інакше не бив би. Жодний Фазан такого не стерпить. Тут же настукає. Виходить, з одного боку, він ненавидить мене за те, що я Фазан, а з іншого — він покладається на те, що я не Фазан. Чудово, правда? А якщо я зараз візьму й поїду до Акули?

Я помацав своє лице. Гематома розпухала на очах. До вечері перетвориться на гігантський плескач на половину обличчя. На радість першій.

— Можна замазати тональним кремом, — запропонував Сфінкс. — Глянь у лівій шафці.

Я розлютився. Він такий упевнений, що мені хочеться приховати цей синець. І Лері також. А раптом я, навпаки, хочу виставити його напоказ? Розповісти всім, звідки він узявся, і подивитися, що з того вийде. Це були настільки фазанячі думки, що я аж навіть трохи злякався.

— Я, напевно, таки справді поїду до Акули, — сказав я суто з упертості.

Сфінкс підійшов до сусіднього умивальника й сів на нього, немов на стілець, заклавши ногу на ногу. Мені відразу подумалося, що зараз він забрудниться зубною пастою. І ще — чи можна виглядати стильно з плямами на дупі?

— Просто зараз? — запитав він.

— Що?

— Просто зараз поїдеш?

Я промовчав. Нікуди я не збирався їхати, але він міг принаймні вдати, ніби повірив. І бодай трохи попереконувати мене цього не робити.

— Я пожартував, — сказав я понуро.

— Навіщо? — запитав Сфінкс.

Не дочекавшись від мене відповіді, він відповів собі сам:

— Звісно ж, ти хотів, щоби спершу тебе розраяли, відрадили. А далі що? Можливо, ти хотів мене трохи налякати? Але чому мене, а не Лері? А може, ти сподіваєшся запевнити собі мою підтримку на майбутнє? Що-небудь на кшталт обіцянки оберігати тебе від Лері… Пробач, але такої обіцянки я дати не можу. Я тобі не нянька.

Я відчув, що паленію від п’яток і до кінчиків вух. У Сфінксовому переказі те, як я себе поводив, виглядало до краю жалюгідно. І здавалося надто подібним на правду. Тільки я не думав про це такими словами.

— Годі вже, — попросив я. — Досить.

Сфінкс закліпав.

— Почекай, — сказав він. — Я не можу нічого обіцяти, але можу знайти зараз Лері й розказати, ціною яких зусиль переконав тебе не їхати до Акули. Він мені повірить і більше тебе не зачепить. Це все, що я можу зробити. Якщо такий варіант тебе влаштовує.

— Влаштовує, — поспішно погодився я. — Він мене влаштовує.

Я мало не зізнався, що насправді просто хотів його позлити, але вчасно похопився та прикусив язик. Хапнув сигарету, залишену Македонським, клацнув запальничкою і так затягнувся, що мало очі не повилазили. Побите створіння в дзеркалі достеменно повторило мій захланний жест — і мені стало ніяково за нього та за себе.

— Скажи, будь ласка, Куряко, чому ти не опираєшся, коли тебе б’ють?

Я похлинувся димом:

— Хто, я?

— Ну так, ти.

Кран за спиною у Сфінкса підтікав, і низ його сорочки намокнув. Світло-бірюзова сорочка зробила його очі ще зеленішими. Переважно рівно випростаний, він сидів зсутулившись і дивився цими своїми очима водяника так, ніби хотів вийняти з мене всю мою душу. Викопирсати її та досконало дослідити.

— То чому ти дозволяєш себе бити?

Здається, він таки не знущався. Хоча сказане звучало як знущання. Я уявив, як я чиню опір. Як верещу й відмахуюся від Лері. Та він просто помре від щастя. Невже Сфінкс цього не розуміє? Чи, може, він кращої думки про мене, ніж я сам?

— По-твоєму, це щось дасть?

— Більше, ніж тобі здається.

— Ага. Лері так розвеселиться, що ослабне й не зможе розмахувати кулаками.

— Або так здивується, що перестане вважати тебе Фазаном.

Вочевидь, він вірив у те, що казав. Я навіть не зміг розсердитися по-справжньому.

— Перестань, Сфінксе, — промовив я. — Це просто смішно. Що я, по-твоєму, маю встигнути зробити? Роздряпати йому коліно?

— Та що завгодно. Навіть Грубий може вкусити, коли його ображають. А в тебе в руках було горнятко з гарячою кавою. Ти, здається, навіть обпікся нею, коли падав.

— То я мав облити його своєю кавою?

Сфінкс прикрив очі.

— Хай хоч так, аніж обпікатися самому.

— Розумію, — сказав я, з силою втиснувши недопалок у попільничку. Вона перевернулась, і я ледве встигнув її підхопити. — Вам бракує розваг. Ви би з радістю подивилися, як я гамселю Лері кулаками, кусаю його за палець і розхлюпую каву по цілому ліжку. Може, Табакі навіть склав би про це пісню. Дякую за пораду, Сфінксе! Просто не знаю, як тобі ще за неї подякувати!

Сфінкс раптом зіскочив зі свого сідала, швидко підійшов і втупився в мене, дивлячись у дзеркало. Для цього йому довелося нагнутися, так ніби він зазирав до когось у низеньке віконце.

— Будь ласка, — сказав він цьому комусь. — Нема за що дякувати. Сам Лері міг би дати тобі ту ж таки пораду.

Я так перелякався, коли він раптом зірвався з місця, що проковтнув усю лайку, яка просилася на язик.

— Ага, — погодився я. — Йому би це нічим не загрожувало.

Сфінкс кивнув.

— І дозволило б йому дати тобі нарешті спокій. Знаєш, чому Логи так напосідаються на Фазанів? Тому що Фазани ніколи не чинять опору. Ні в значніших речах, ані в дрібницях. Покірно замружують очі й перевертаються догори колесами. І доки ти будеш поводитися так, як вони, Лері не перестане бачити в тобі Фазана.

— Ти ж сказав, що пристрахаєш його.

Сфінкс продовжував гіпнотизувати моє відображення. Яке виглядало що далі, то гірше.

— Сказав. І пристрахаю. Мені не важко.

Мені голова пішла обертом від його манер. Здавалося, що нас тут троє.

— Годі спілкуватися з дзеркалом, Сфінксе! — не витримав я. — Я там якийсь неправильний!

— Ага, то ти також це помітив?

Він нарешті обернувся, неуважно, ніби дійсно розмовляв